Розділ 30

– Що тобі треба? – я смикнулася, збираючись відштовхнути Данила й вийти, але він зреагував миттєво.

Перехопивши мене за лікоть, він заштовхнув мене назад у кімнату й зачинив двері на замок. Серце пропустило удар. Я затамувала подих, дивлячись у його по-хижому примружені очі.

– Ти що твориш? Випусти!

– Ні, – вишкірився Данило, притулившись до дверей. – Нарешті у нас з'явилася можливість нормально поспілкуватися.

– Це ненормально, чорт забирай! Міг би підійти до мене там, при всіх. А ти мене закрив! Відійди!

Я щосили штовхнула його долонями в груди, сподіваючись змусити відступити, але він навіть не ворухнувся. Навпаки – різко подався вперед і втиснув мене в стіну. Стало по-справжньому страшно, але водночас від цієї його грубуватої владності в грудях розлилося дивне, зовсім недоречне тепло. Здається, я просто божеволію.

– Добре. Давай поговоримо, – я схрестила руки на грудях, намагаючись створити бодай якусь дистанцію. – Чому ти мене вчора прикрив?

Данило усміхнувся. Він стояв занадто близько, треба було вирватися, втекти, але ноги наче приросли до підлоги.

– Тому що знущатися з тебе можу тільки я, – прошепотів він, схилившись до мого вуха.

– Тобі поняття «особистий простір» узагалі ні про що не каже? – видихнула я, відчуваючи його гарячий подих на своєму обличчі.

– А чи потрібен він нам зараз?

Я трохи відвернула голову. Це було вже занадто: стояти так близько, майже торкаючись одне одного.

– Звісно, потрібен. У мене, взагалі-то, хлопець є, – нагадала я, скоріше самій собі, ніж йому.

– Якого не хвилює нічого, крім судоку та математики, – гмикнув Данило. – Упевнений, він навіть не помітить, якщо його дівчина зараз із кимось...

– Що?! – гаркнула я. – Нічого такого! Відійди!

Я спробувала прослизнути вбік, але Данило з глухим стуком ударив долонею в стіну поруч із моєю головою, перегороджуючи шлях. Варто було мені смикнутися в інший бік – і друга рука перекрила вихід. Я опинилася в його полоні.

– А навіть якщо й помітить, то ніяк не зреагує. Перевіримо? – у його голосі відчувався виклик.

Я насупилася, не розуміючи, до чого він хилить. Емоції зашкалювали: я злилася, боялася і... чекала, сама не знаючи чого.

– Чому це він не зреагує?

– Та так. Коли на тебе напали, він навіть не поворухнувся. Нічого не зробив, просто стояв і дивився.

– Костя хотів вирішити все мирно! – вигукнула я, захищаючи свого хлопця. – Він був один, а вас троє!

– Та хоч десятеро, – відмахнувся Данило.

– І взагалі, відчепись! Відійди, я сказала! – я знову штовхнула його в груди, але він був як скеля.

– Ось побачиш: що б я не зробив із його дівчиною, він дозволить цьому статися. Тому що він – хлюпик.

– Слідкуй за язиком! – рявкнула я, відчуваючи, як закипає образа.

– Перевіримо? – украдливо перепитав він.

– Що?

Я втиснулася в стіну, бачачи, як недобрим вогнем зблиснули його очі. Данило знову щось задумав, і цього разу мені навряд чи вдасться вийти з цієї кімнати.