Розділ 29

– Давайте грати в пляшечку! – дзвінко викрикнула якась дівчина.

Багато хто підхопив ідею, у кімнаті почувся гул. Ми з Костею лише перезирнулися.

– Ми не граємо, – відрізав він.

– Точно ні, – підтвердила я.

Я взагалі була не створена для таких забав, до того ж у мене є хлопець. Нам це було просто нецікаво, а от Настя погодилася не роздумуючи. У коло зібралося осіб п'ятнадцять, решта ж розбрелися у своїх справах, лише зрідка поглядаючи на гравців і попиваючи напої зі стаканчиків.

Аня повернулася до нас і вигнула брову:

– Ви не граєте?

– Та ми й так поцілуватися можемо, – усміхнувся Костя і власницьким жестом пригорнув мене до себе за плече.

Я не стримала усмішки, але в цю мить мій погляд випадково впав на Данила. Він сидів у кріслі трохи вдалині, нервово крутив у руках телефон і дивився кудись у порожнечу. Коли наші очі зустрілися, моя усмішка миттю згасла.

Здається, у нього щось стряслося. Звичних знущань і жартів не було. Щойно гра почалася, він взагалі підвівся та вийшов. Я встигла помітити, що Данило відповів на дзвінок: він явно був розлючений, щось голосно доводив співрозмовнику, але через музику я майже нічого не чула.

Спостерігати за грою збоку було цікаво. Щоразу, коли пляшечка обирала «жертву», компанія вибухала криками та аплодисментами, підбурюючи тих, хто мав цілуватися. Я потай раділа, що не беру участі в цьому – перспектива цілуватися з усіма хлопцями мене зовсім не приваблювала. І десь усередині кольнуло дивне полегшення від того, що Данило теж не грає.

Я раз у раз поглядала на двері, гадаючи, що там у нього сталося. Попри тривогу, я намагалася не палитися – просто сиділа поруч із Костею, поклавши голову йому на плече. У якийсь момент я навіть змогла розслабитися. Атмосфера стала затишною: хлопці жартували, голосно сміялися й розповідали нескінченні історії в перервах між обертаннями пляшечки.

Минуло близько пів години. Я помітила, що Костя теж поглядає на двері, наче чекає чогось поганого. Я не витримала:

– У тебе все гаразд?

– А? Що сталося? – він повернувся до мене і дбайливо поправив пасмо волосся, що лізло мені в очі.

– Я маю на увазі... з Данилом. Конфліктів більше не було?

– Ні, вони за тебе «відігралися» і все. Здається, я їх більше не цікавлю.

Я шумно видихнула. Дуже на це сподіваюся. Менше за все мені хотілося, щоб через мене хтось постраждав.

Невдовзі Данило повернувся до вітальні. Він завмер біля одвірка, схрестивши руки на грудях, і з лінивим інтересом спостерігав за грою. Пара дівчат кокетливо підморгнули йому, закликаючи в коло, але він лише з усмішкою відмахнувся. Йому було не до цього. Дивно... невже у нього все-таки хтось є? Хоча вірилося насилу – яка нормальна дівчина витерпить його характер?

На годиннику було вже за десяту. На вулиці зовсім стемніло, і мене почало хилити в сон. Раптом у кишені завібрував телефон. Дзвонила Аліса. Щоб нормально поговорити, мені довелося вислизнути з обіймів Кості й пошукати тихіше місце. У під’їзд виходити не хотілося, тому я рушила в ту саму темну кімнату, де ми залишили речі. Звукоізоляція тут була відмінна.

– У тебе все нормально? – одразу випалила Аліса, щойно я взяла трубку.

– Так, мамо, не хвилюйся, – усміхнулася я.

Іноді я жартома називала Алісу мамою, коли вона переборщувала з опікою, а їй це, здається, було тільки в радість. Вона завжди мріяла про доньку, але другі пологи далися їй важко, і лікарі не радили ризикувати.

– Добре. Коли повернешся?

– За годину буду збиратися, можна?

– Так, звісно. Але не зникай, будь на зв'язку.

– Добре.

Я відключилася і сховала телефон. Та варто було мені відчинити двері, щоб повернутися до друзів, як я ледь не врізалася в Данила. Він стояв прямо переді мною, перегороджуючи шлях. На його губах грала легка усмішка, і по погляду було зрозуміло: випускати мене з кімнати він не збирається.

Чорт. Здається, я влипла.