Розділ 28

У будинку вже на повну гуділа вечірка. Музика била по вухах, доносилися крики та сміх. Людей було повно: я, звісно, знала не всіх, але, схоже, більшість були з нашого універу, а дехто – навіть із нашої групи.

Ми пройшли до просторої вітальні. На дивані вмостилася компанія дівчат – вони не відлипали від телефонів, щось бурхливо обговорюючи й посміюючись. Трохи далі купка хлопців зі стаканчиками в руках голосно реготала над якимось жартом, а хтось у центрі кімнати вже намагався зобразити недолугий танець. У повітрі змішалися аромати дорогих парфумів і чогось нудотно-солодкого.

– Ну, якось так, – Настя розвела руками, оглядаючи цей хаос. – Ти взагалі на вечірках колись бувала?

– Ні, – чесно відповіла я. – А хто це все влаштував?

– Та Аня ж! – подруга махнула рукою вбік.

Там стояла наша однокурсниця. Світле волосся затягнуте у високий хвіст, на ній була коротка блискуча сукня, що переливалася у світлі ламп. Вона на повну фліртувала з якимось високим хлопцем. Спочатку я побачила тільки його спину й не впізнала, але коли він повернувся в профіль, у мене ледь серце не зупинилося.

Це був Данило.

– Здається, я дарма прийшла, – вичавила я, відчуваючи, як усередині все стислося.

– Та облиш, ми ж тут не самі, він нічого тобі не зробить.

– Ти просто не знаєш, на що він здатний...

Хоча, якщо чесно, я й сама до кінця не знала. Я думала, що він здатний тільки на всякі капості, а виявилося – ні, не вгадала. Він ще й урятувати може. Залишалося тільки сподіватися, що його дружків-придурків тут немає.

– До речі, твій Костя прийде? – Настя повернулася до мене, поправляючи спідницю. – Він наче збирався.

– Так, вони там із хлопцями про щось домовилися, має бути десь тут.

Я знову почала озиратися в пошуках Кості. З ним мені було б куди спокійніше, але його ніде не було видно. Ми мигцем зазирнули на кухню – там якась парочка вже цілувалася, не звертаючи ні на кого уваги. Перевірили ще дві кімнати: одна була зачинена, а в іншій, темній і порожній, валялося кілька рюкзаків. Вирішивши, що це безпечне місце, я закинула туди свій рюкзак, залишивши телефон при собі.

Повернувшись до вітальні, ми з Настею вирішили, що час і нам розслабитися. Але варто було нам узяти по стаканчику, як до нас із сяючою усмішкою підійшла господарка дому.

– Рада вас бачити! – Аня аж світилася. – Насолоджуйтеся вечором! Але хату не розносити.

– Що? – засміялася я. – Ми маємо такий вигляд, ніби на це здатні?

– Хіба що ти, – пролунав раптом украдливий шепіт прямо над моїм вухом.

Я різко обернулася. Данило підійшов непомітно і по-господарськи обійняв нас із Настею за плечі.

– А взагалі, це попередження для всіх, – продовжив він, не прибираючи рук. – Якщо почнуть трощити хату, не беріть у цьому участі.

– Та у нас і в думках не було, – відмахнулася Настя.

Я поспішила вислизнути з його обіймів. Серце закалатало – не скажу, що його дотик був неприємним, але він точно змусив мене понервувати.

– Так, добре, ви розважайтеся, а я піду ще що-небудь на стіл принесу, – сказала Аня й рушила на кухню.

Невдовзі Данило знайшов собі іншу компанію й нарешті відчепився. Його дружків і справді ніде не було видно, і від цього мені стало трохи легше. Цікаво, про що він там теревенив з Анею? Раптом їх щось пов'язує?

Я вперше спіймала себе на думці: а чи є у нього хтось? І чому мене це взагалі хвилює? Сподіваюся, жодна нормальна дівчина його не витерпить – він же ненормальний. Хоча після того випадку, коли він мене прикрив, я вже не знала, що й думати.

– І все-таки він класний, – заявила Настя, дивлячись йому вслід. – Така аура у нього... чоловіча. Не те що наші хлюпики з групи, а прямо такий... ну, мужик!

– Мене зараз знудить, – кинула я, різко розвернулася й ледь не врізалася в Костю. – Ой, привіт!

– Чого це тебе нудить? – усміхнувся він і обійняв мене за плече.

– Та це жарт, забудь, – відмахнулася я. – Ти тільки прийшов?

– Ага. Батькам допомагав, тільки-но відпустили. А ти?

– Теж нещодавно. Ну що, ходімо посидимо десь?

– Ходімо до моєї компанії, поспілкуємося.

Настя вже балакала з якимось хлопцем, тож мені довелося йти з Костею до его друзів. Двоє хлопців, яких я завжди вважала неймовірно нудними. Один – в окулярах, із «зализаною» зачіскою, взагалі незрозуміло, як він тут опинився. Інший займався боксом, але був таким тупим, що слів бракувало. Яким чином Костя з ними здружився – загадка, але їм було весело. Вони перекидалися жартами, зрозумілими тільки їм, а я почувалася зайвою.

Я здалеку спостерігала за тим, що відбувається в кімнаті, прислухаючись до чужих розмов. Іноді вони викликали в мене усмішку, але вникати не хотілося. Напевно, я просто ще не дійшла до потрібного стану.