Розділ 27

До вечірки я почала готуватися заздалегідь, ще о четвертій годині дня. Макіяж зробила трохи яскравішим, ніж зазвичай: вивела чіткі стрілки, додала більше тіней, а волосся злегка підкрутила на кінчиках – вийшло доволі мило. З гардероба вибрала темну сукню з довгими рукавами, довжиною до середини стегна. Спочатку думала взяти куртку, адже на вулиці помітно похолоднішало, але вирішила, що не встигну сильно змерзнути.

Настя написала, що теж уже чепуриться. Ми домовилися зустрітися на повороті біля будинку, де намічалася тусовка, – вона якраз жила неподалік.

У двері коротко постукали, і до кімнати зазирнула Аліса. Вона мала домашній вигляд: волосся зібране в пучок, вільна футболка сповзає з одного плеча, прості спортивні штани.

– Уже збираєшся? – вона швидко окинула кімнату поглядом. – Водій відвезе тебе, буде тут за десять хвилин. Потім забере, просто напишеш час.

– Так, добре, – усміхнулася я.

Вона пішла, а я продовжила збори: закинула в рюкзак зарядку для телефону та жуйку. У глибині душі сиділа надія, що ті придурки не чатуватимуть на мене щодня, але здоровий глузд підказував, що розслаблятися зарано. Вмішувати дорослих у ці розбірки все ще не хотілося, але краще погодитися на водія, ніж ризикувати знову втрапити в халепу.

Хоча після вчорашнього в голові крутилася дивна думка. Здавалося, що навіть якщо мене впіймають, якимось дивом я не постраждаю – Данило щось придумає. Пів ночі я не могла заплющити очей, ворочаючись і намагаючись зрозуміти, якого біса він це зробив.

Спочатку я взагалі думала, що то хтось незнайомий, але, коли він міцно втиснув мене в себе, я відчула знайомий запах його парфумів. Тоді все було як у тумані, я майже нічого не розуміла від страху, а тепер прокручувала кожну деталь, але яснішою ситуація не ставала.

Спустившись на перший поверх, я почула гучні суперечки хлопців у вітальні й вирішила тихцем зникнути, поки мене не втягнули в їхні галасливі дискусії. Уже в передпокої, коли я взувалася, до мене знову вийшла Аліса.

– Телефон тримай під рукою, я можу зателефонувати, – попередила вона.

– Щось сталося? – я застигла з кросівком у руці.

– Сподіваюся, ні. Просто щоб ми не хвилювалися, – вона підбадьорливо усміхнулася.

На вулиці на мене вже чекала машина. Степана я знала – він возив мене кілька разів. Брутальний чоловік років тридцяти, зі світлою щетиною, він, на щастя, був небалакучим. Ми їхали в тиші, і мені це навіть подобалося. Коли ми під’їхали до потрібної адреси, він пригальмував і подивився на мене через дзеркало:

– Напишеш, коли забирати. Я буду тут неподалік.

– Добре, дякую, – я кивнула й вийшла на прохолодне повітря.

За поворотом я одразу натрапила на Настю. Вона переминалася з ноги на ногу, не відриваючись від телефону.

– Нарешті! Я вже зачекалася, – вигукнула вона.

Я усміхнулася, оглянувши її вбрання: коротка спідниця, тонкі колготки й легка вітрівка, яка зовсім не гріла. Не дивно, що вона змерзла.

– Ну тоді ходімо швидше, – я підхопила її під руку.

– Ходімо. Сподіваюся, на цій вечірці буде хоч хтось цікавий.