Розділ 26

Голоси цих придурків остаточно вщухли, і мене нарешті відпустили. Я не помилилася: це дійсно був Данило. Сховав мене, прикрив собою в цьому пильному кутку... Я геть перестала розуміти, що відбувається. Він же перший хотів мене впіймати, усе для цього робив: знущався, чекав, а тепер так просто допоміг?

Може, просто не хотів, щоб я дісталася його дружкам? Схоже, усе зайшло занадто далеко навіть для нього.

Данило неспішно обійшов мене, на ходу закочуючи рукави толстовки. Кинув короткий погляд і тихо промовив:

– За пару хвилин ми будемо на даху. У тебе є час піти. Сходи праворуч, одразу за поворотом.

Він зник так само швидко, як і з’явився. Я залишилася стояти в темряві, слухаючи, як скажено калатає серце. Ноги ледве тримали. Я прислухалася: Данило вийшов до решти і якимось дивом справді увів їх нагору. Я обережно визирнула зі схованки й побачила, як їхні тіні зникають у сходовому прольоті.

Я почекала пару хвилин, поки вони точно не опинилися нагорі, і рушила до виходу. Намагаючись не шуміти, я майже бігом перетнула коридор і спустилася на перший поверх, раз у раз озираючись. Мені все здавалося, що це пастка, що хтось із них чекає на мене внизу... Але ні, мені пощастило. Попереду замаячили двері, за якими була нічна прохолода.

Опинившись на волі, я кинулася бігти. Сльози застилали очі, страх накривав із новою силою – страшно було навіть уявити, що вони б зі мною зробили. Тепер я знала напевно: самій вечорами мені краще не ходити. Вони знали, де я живу, і це лякало найбільше.

На ходу, поки не передумала, я тремтячими пальцями набрала повідомлення Алісі:

«Мені теж потрібен водій».

До останнього я сподівалася, що впораюся сама, що їхні погрози – просто дурні приколи. Але якщо в універі ще можна було покликати на допомогу, то в занедбаній будівлі я була абсолютно беззахисна. На додачу до всього, клятий браслет розрядився в найневідповідніший момент.

Хвилин за п’ять я вже влетіла в дім і, замкнувши двері, притислася спиною до стіни, намагаючись перевести подих.

– Ти чого? – Аліса стурбовано зазирнула в передпокій.

– Та так... придурки якісь ледь не напали, – видихнула я. – Коротше, мені реально потрібна охорона і водій. Дем’ян же пропонував.

– Який жах! – скрикнула вона й додала вже спокійніше: – Звісно. Вони нічого тобі не зробили?

– Ні, просто... налякати вирішили.

– Добре, я поговорю з Дем’яном. Тебе тепер возитимуть і забиратимуть звідусіль. Якщо треба, в універі за тобою теж наглянуть.

Я заперечно хитнула головою:

– Це вже зайве. Достатньо, якщо мене просто підвозитимуть.

На кухні Аліса заварила мені чай. Я стисло, без подробиць, розповіла про колишніх знайомих. Вона поривалася залучити зв’язки Дем’яна, щоб провчити їх, але мені не хотілося вирішувати проблеми чужими кулаками. З одного боку, їх варто було налякати, щоб відчепилися, а з іншого – я боялася, що вони остаточно озлобляться.

Потік важких думок перервало повідомлення від Насті:

«Вечірку перенесли з неділі на завтра. Ми ж ідемо?»

Я на мить ухопилася за голову – зовсім про це забула. А потім вирішила, що піду. Це був єдиний шанс хоч якось відволіктися від того кошмару, який ледь не стався сьогодні.