Розділ 25

Я кинулася до сходів, сама не розуміючи, що робити далі. Головне – знайти бодай якесь укриття. У голові крутилася надія, що якщо вони піднімуться нагору, я зможу якось проскочити повз, вирватися й утекти.

Опинившись на другому поверсі, я мигцем глянула у вікно. Навіть із першого поверху стрибати було небезпечно, а звідси – тим паче. Але в той момент я знала напевно, що краще вийти в вікно, ніж потрапити до них у лапи. Про те, які у них на мене плани, було навіть страшно думати.

Кроки в порожній будівлі віддавалися занадто гулко. Я йшла, намагаючись ступати якомога тихіше, і почала зазирати в кожні двері, шукаючи інший вихід. Колись давно я вже була тут із Настею та парою знайомих хлопців, але відтоді все змінилося. У лабіринті коридорів і дивних поворотів я остаточно заплуталася. Дихати ставало дедалі важче, а нерви були на межі – здавалося, ще секунда, і я просто знепритомнію від страху.

Голоси переслідувачів ставали виразнішими. Я прискорилася, згадавши, що сходів тут має бути кілька, але ніяк не могла зрозуміти, у якому боці вихід. Раптом вони різко замовкли. Мабуть, зрозуміли, що видають себе, і від цієї тиші стало ще гірше – тепер я взагалі не розуміла, де вони.

Якимось дивом я вилетіла до чергових сходів, сподіваючись спуститися, поки хлопці нагорі, але налетіла на Руслана.

– Ось і попалася! – хижо видихнув він.

Його рука вже потягнулася до мене, але я смикнулася вбік і вихором помчала назад у коридор. Десь зовсім поруч почувся голос Артема, який тихо лаявся.

Я летіла, не відчуваючи ніг. Чула за спиною тупіт, розуміла, що мене ось-ось наздоженуть, але продовжувала кружляти коридорами. У якийсь момент я остаточно втратила орієнтацію й залетіла в глухий кут. Серцебиття оглушувало. Руслан був зовсім близько, але раптом він спіткнувся.

– Твою ж... – донеслося ззаду.

Ця затримка дала мені пару секунд. Я залетіла в найближчу кімнату, а він, здається, проскочив повз, заглянувши в сусідню. Я забилася вглиб приміщення, і тут знову пролунали їхні голоси:

– Та туди вона побігла, ловимо її! – захекавшись, крикнув Артем.

– А потім що?

– Головне впіймати. Вона у мене за все відповість... за те, як принизила мене.

Я позадкувала, розуміючи, що бігти більше нікуди. Вони ось-ось мали зайти сюди. Я вже приготувалася до найгіршого, як раптом чиясь рука різко затиснула мені рота, перекриваючи крик, а друга підхопила за талію й ривком утягнула назад.

Від жаху я спробувала вирватися, але мене міцно втиснули в якусь нішу в стіні, яку я навіть не помітила. Я застигла, притискаючись спиною до грудей незнайомця. У цей момент до кімнати зайшла тінь. Хлопці дійсно зазирнули всередину, але через кут нас не було видно.

– Пусто. Ідемо далі, – кинув Артем.

Я стояла, боячись навіть видихнути. Коли кроки вщухли, той, хто тримав мене, трохи послабив хватку. Долоня на талії теж розтиснулася. Я стояла, боячись ворухнутися, і не розуміла, що відбувається і хто це. Хоча парфуми знайомі. У мене закрадалася одна підозра, але, чорт забирай, цього просто не могло бути…