Розділ 24

Ми з Настею просиділи в маленькій затишній кав'ярні близько години. Сміялися, ділилися плітками. Вона балакала без упину, а я намагалася не ляпнути зайвого. Вирішила, що на Костю скаржитися більше не буду, аби вона не мала приводу зайвий раз з нього насміхатися, та й про ту трійцю придурків більше не згадувала.

Настя взагалі бовкнула, що Данило їй подобається – мовляв, гарний, зухвалий, точно зможе постояти за себе та свою дівчину. Наївна. Вона не розуміла головного: це не він її рятуватиме, це від нього треба тікати. Він небезпечний, і його дружки теж.

Невдовзі Насті довелося втекти – бабуся знову щось загубила, і їй терміново знадобилася допомога. Ми розійшлися на нашому звичному перехресті. До мого будинку було недалеко, але на вулиці стрімко сутеніло. Повітря стало свіжішим, я розстебнула куртку, насолоджуючись тишею, і покрокувала тротуаром.

Хотіла перевірити час, глянула на годинник, але екран був чорним. Розрядився в найневідповідніший момент. Зазвичай він мені був не потрібен, тому я не одразу звернула увагу.

Я додала ходу. У цьому районі вечорами ставало моторошно: попереду був занедбаний парк, пара сірих п'ятиповерхівок, і тільки за ними починався елітний сектор під охороною. Я мимоволі обхопила себе руками – спиною пробіг холодок, і явно не від погоди. У сутінках, на старому дитячому майданчику біля парку, я помітила тіні.

Опустила голову, сподіваючись проскочити повз непоміченою, але тишу розітнув знайомий голос:

– А ми на тебе вже зачекалися, колючка, – Руслан ліниво фиркнув, гойдаючись на рипучій каруселі.

Я застигла. Серце обірвалося кудись униз. Іти вперед означало пройти прямо через них, так вони перехоплять мене миттєво.

– Та відчепіться ви від мене! – видихнула я.

– Може, колись і відчепимося. Коли награємося, – Данило повільно підвівся, зістрибуючи з каруселі. – Але ж ми ще навіть не починали.

Він вийшов на середину дороги, перегороджуючи шлях.

– Та що з нею балакати? У машину її одразу тягніть, – подав голос Артем, виходячи з тіні дерев.

Я смикнулася. Данило подивився на мене з таким недобрим інтересом, ніби ця ідея йому дуже сподобалася. Я не знала, чия це машина і що вони задумали, але перевіряти не збиралася. Коли вони рушили в мій бік, я зірвалася з місця.

Єдиний шлях для відступу вів назад. Я бігла так швидко, як тільки могла, сподіваючись відірватися й десь сховатися, щоб викликати допомогу. Але вони не відставали. Тупіт їхніх кросівок по асфальту за спиною лунав усе ближче.

Очі гарячково шукали укриття. Попереду лише порожня вулиця та паркани... Раптом удалині з’явилася недобудова. Вона стояла тут уже років десять, занедбана й нікому не потрібна. Розуміючи, що на відкритому просторі мене точно наздоженуть, я різко повернула. Перемахнула через низький, похилений парканчик і рушила в темний отвір входу.

Я забилася в куток біля бетонної стіни, подалі від порожніх вікон. Тут пахло вогкістю, пилом і сміттям. Під ногами хрустіло каміння та бите скло. Я притиснула долоню до рота, намагаючись угамувати шалене дихання, і завмерла.

– Та бачив я, вона сюди пішла! – донісся з-за стіни голос Артема. – Ходімо, дотиснемо її.

– Вихід тут один, решта завалена або огороджена, – розсудливо відгукнувся Руслан. – Навіть якщо вилізе десь, ми її перехопимо. Можемо просто зачекати біля входу.

– Ні, ходімо всередину, – відрізав Данило. Його голос звучав зовсім близько.

Серце калатало в самі ребра, долоні миттєво стали мокрими. Я зрозуміла, що сидіти на місці не можна – вони заходять. Треба було йти вглиб цього бетонного лабіринту й шукати інший вихід, поки вони не перекрили мені всі шляхи.