Розділ 22

На диво, уже кілька днів ця ненормальна трійця мене не чіпала. Ми майже не бачилися, чому я була дуже рада. Іноді ми перетиналися в коридорах, але вони були зайняті своїми справами й навіть не дивилися в мій бік. Невже, один раз відгамселивши мого хлопця, вони вгамували свою жагу помсти?

Я боялася про це думати. Це затишшя здавалося передвісником бурі, і я несвідомо весь час чекала каверзи.

Настали вихідні. Ми домовилися з Настею пройтися по магазинах – їй якраз прийшла зарплата. Подруга підробляла офіціанткою, тому іноді могла пропустити пари просто тому, що не виспалася після зміни, і от днями вирішила дозволити собі «шиканути».

У мене ніколи не було проблем із грошима в цій родині, і працювати мені не треба було. Часом я почувалася через це ніяково – теж хотілося відчути дорослого життя, але Аліса переконувала мене не поспішати. І я слухалася.

На вулиці на початку травня було зябко й вітряно. Довелося вдягнути джинси, затишну кофту, а зверху накинути куртку – погода змінювалася по десять разів на день.

Зустріч була призначена на другу половину дня. Я вже зібралася й вирішила трохи перекусити перед виходом. Зазирнувши на кухню, я на мить розгубилася від побаченого. Хлопці згорнули з паперу якісь трубки й, використовуючи шоколадні пластівці-кульки, влаштували справжню битву.

– Ви що коїте?! – скрикнула я, дивлячись на підлогу, де вже валялися десятки «снарядів».

Я думала, мій крик відволіче їх, але де там! Вадим миттєво перевів «зброю» з брата на мене, і тієї ж секунди хрустка кулька прилетіла мені прямо в чоло.

– Ну все, малі, вам кінець!

Недовго думаючи, я зачерпнула жменю пластівців і почала закидати ними спочатку одного, потім іншого. Намагалася помститися, але вони тільки дзвінко сміялися й відстрілювалися у відповідь.

– Тобі потрібен щит! – крикнув Денис.

– Їй потрібен захисник, а не щит! – підколов Вадим.

– А вам потрібен ремінь! – пролунав голос Аліси. Вона зайшла на кухню й теж застигла, оцінюючи масштаб катастрофи.

Узагалі, я вважала її доброю людиною – вона рідко підвищувала голос, хоча сама в дитинстві, за чутками, була ще тією бунтаркою. Алісі варто було лише невдоволено глянути, щоб хлопці притихли й дисципліновано посідали за стіл.

– На пару хвилин відійшла, – констатувала вона, хитаючи головою. – А тут таке. Давайте, заливайте пластівці молоком і їжте.

Коли «боєприпаси» нарешті втопилися в тарілках, хлопці взялися за обід.

– Гроші є? – уточнила Аліса, повернувшись до мене.

– Звісно, картка зі мною, – усміхнулася я.

– Ну добре. Погуляйте там, якщо що – телефонуй. Забрати тебе?

– Сама дійду, тут недовго, – відмахнулася я. – Але якщо що, наберу. Бувайте!

Варто було мені вийти з кухні, як услід донеслися дитячі голоси:

– Ми теж хочемо в торговий центр! – заявив Вадим.

– Я ще після минулого разу нерви не відновила, – донісся голос Аліси. – Мені потрібна реабілітація.

Я усміхнулася. Весело у них, звісно. Іноді я дивувалася тому, якими балуваними можуть бути діти. Часом вони слухалися, але іноді їхні голови генерували такі шалені ідеї, що ставало страшно. Втім, зараз мені було не до цього. Я вийшла з дому й рушила в бік торгового центру. Настя вже написала, що чекає на мене на місці.