Розділ 20

– Бляха... – видихнула я, вчепившись у лікоть Кості.

Він спочатку навіть не зрозумів, у чому річ, і продовжував захоплено розповідати мені щось про навчання. Але я його вже не чула. Мій погляд зіткнувся з насмішкуватим, цупким поглядом Данила, який і не думав нас відпускати. З одного боку, я раділа, що поруч Костя, але ж їх було троє. Вони цілеспрямовано йшли в наш бік, і я розуміла: втекти не вийде. Треба було якось дати відсіч, адже зараз я не сама.

– Нарешті ми тебе зустріли, – першим подав голос Данило.

– Якісь проблеми? – сухо уточнив Костя, прикриваючи мене собою.

– У тебе – ні. А от у твоєї подружки... – Данило ступив крок уперед, і коли я неусвідомлено трохи відсахнулася від свого хлопця, він раптом безцеремонно закинув руку мені на плече. – Слухай, люба, ти зачинила нас на всю ніч. А у нас не було номера жодного викладача, щоб попросити про допомогу.

– Не бачу в цьому нічого поганого, – я спробувала усміхнутися, хоча голос тремтів.

Костя смикнувся в наш бік, явно збираючись відштовхнути від мене цього придурка, але Артем перехопив його, рвонувши на себе. Костя застиг, усвідомлюючи, що проти двох міцних хлопців він зараз безсилий, і залишився спостерігати за нашою «розмовою».

– Ну, як сказати... – проричав мені на вухо Данило, обпалюючи жаром. – Мені тільки під ранок вдалося додзвонитися до знайомого, щоб нас відімкнули. Ми просиділи там до світанку. А я через тебе пропустив багато важливих речей. Дуже багато, Варю.

– І що ж у твоєму житті може бути важливого? – пирхнула я.

Раптом Данило вхопив мене за підборіддя, змушуючи дивитися прямо на нього. Він не стискав пальці до болю, діяв майже ніжно, але в цій м’якості було стільки прихованої загрози, що я похолола.

– Ти багато чого про мене не знаєш.

– І знати не хочу! Відчепіться від нас! – проричала я йому в обличчя.

– О ні, тепер я точно від тебе не відчеплюся, – шепнув він і повільно поправив пасмо мого волосся.

Костя знову рвонувся до мене, але тепер і Руслан підійшов з іншого боку, утримуючи його на місці. Данило продовжував грати на моїх нервах.

– Знаєш, дівчат ми не б’ємо, – протягнув він. – Можемо «добити» інакше. Але не будемо... раз уже поруч твій захисник.

Данило посміхнувся й нарешті відпустив мене. Я не встигла збагнути, що він задумав, як він раптово підійшов до Кості. Однією рукою вчепився йому в комір, а іншою з розмаху вліпив у щелепу. Я скрикнула й кинулася до них, але Руслан перехопив мене. Він обхопив мене так міцно, що я не могла навіть поворухнути руками, лише відчайдушно виривалася й кричала.

– Що ви коїте?! Припиніть!

Костя стиснувся від удару, але Артем не дав йому впасти, утримуючи. Данило підійшов знову і вдарив його в живіт. Костя зігнувся від болю й рухнув на коліна. Він навіть не зміг дати відсіч. В цей момент у мені було стільки люті, що я готова була розірвати їх усіх, якби тільки вистачило сил.

Нарешті Руслан розтиснув руки й відштовхнув мене. Я миттєво кинулася до Кості, закриваючи його собою, і люто зиркнула на Данила.

– А його за що?! Він вам нічого не зробив!

– Як я вже казав, дівчат ми не б’ємо, – повторив він, витираючи кісточки пальців. – А от його пику підпсувати захотілося. Бо надто щасливим він ішов.

Хлопці пішли, залишивши нас самих у порожньому дворі. Мені було так страшно, що паморочилося в голові. Костя підвівся на тремтячих ногах. З носа у нього текла кров, він був блідим – здається, йому добряче дісталося. Зрештою мені самій довелося проводжати його до самого дому, підтримуючи під руку.