Розділ 19

Йти сьогодні до університету було особливо страшно. Учора я замкнула хлопців у порожній будівлі й гадки не мала, як саме вони вибиралися.

«Так їм і треба», – ця думка трохи гріла душу, але водночас я розуміла, що тепер вони точно від мене не відчепляться. Я досі не розуміла причин цього цькування, і ця невідомість лякала найбільше.

– Що я вже пропустила? – запитала Настя, коли ми підходили до головного входу.

– Репетицію. Але ти все одно там не танцюєш, – відгукнулася я. – До речі, чому?

– Робити мені більше нічого, – пирхнула подруга. – Тут би хоч семестр закрити, а не на сцені витанцьовувати.

Я усміхнулася. У її словах була частка правди – я б і сама з задоволенням зараз відпочивала. Але викладачі цінують ініціативність, тож я вирішила не виділятися, а просто плисти за течією. До того ж мені зовсім не хотілося, щоб Костя танцював із кимось іншим. Усе-таки він мені дорогий, і перспектива ревнувати його на кожній репетиції мене не приваблювала.

Ми зайняли свої місця в аудиторії. Костя написав, що він вже в універі, але сьогодні спільних пар у нас не було, тому домовилися зустрітися після занять. Попереду були дві лекції, які мали пролетіти непомітно, аби лише не заснути просто на парті.

Настя безугавно розповідала про якогось хлопця, який завалює її квітами, але я ледве слухала її. Не хотілося відставати в навчанні, тим паче що деякі теми давалися мені важко, і я часом почувалася дурною. З іншого боку, балаканина подруги відволікала мене від тривожних думок.

– До речі, там скоро вечірка намічається, – сказала Настя, поглядаючи у фронтальну камеру телефону. Сьогодні її макіяж був похмурішим, ніж зазвичай.

– Яка ще вечірка? – я мимоволі здригнулася. – У кого?

– В Ані з третього курсу. Ти її бачила на репетиціях. Вона мене покликала, а я кличу тебе. Підемо?

– Не знаю... Я якось не звикла до таких тусовок.

– От і звикнеш. Тим паче твого Костю теж запросили. Оскільки у вас усе серйозно, сходиш із ним, розвієшся.

Я невизначено кивнула.

– Добре, подумаю. Може, й справді варто піти.

Після двох пар голова йшла обертом. Настя залишилася на додатковий семінар, тому я, не чекаючи на неї, вийшла в коридор. Зателефонувала Кості – він якраз звільнився і чекав на мене на третьому поверсі.

Учора я все-таки одягла той самий годинник із тривожною кнопкою. Сподіваюся, натискати на неї не доведеться, але сама його присутність на зап’ястку трохи заспокоювала. Останнім часом я стала смиканою, постійно озиралася й не знаходила собі місця.

Варто було мені побачити Костю, як я одразу натягнула усмішку. Поруч із ним усі проблеми відходили на задній план. Я буквально влетіла в його обійми. Ми швидко торкнулися губ одне одного, поки ніхто не бачив, і відійшли до вікна.

– Ну, як ти? – запитала я.

– Та нічого особливого, звичайний семінар. Наче нормальну оцінку поставили, – він кілька разів озирнувся на одногрупників, які проходили повз. – А в тебе?

– Теж усе тихо. Ходімо додому?

– Так, давай. Я тебе проведу.

Саме цього я й хотіла – почуватися під захистом. Ми вийшли на вулицю. Сонце вже сідало, важкі хмари нависли над містом, обіцяючи зливу, тому ми додали ходу.

Та варто було нам звернути в тихі двори, як шлях нам перегородила та сама трійця. Побачивши їх, я зрозуміла, що нічого доброго попереду на нас не чекає.