Розділ 18

Я чула їхні приглушені голоси й розуміла, що хлопці вже зовсім поруч. Здається, я навіть бачила їхні тіні, які миготіли в кінці коридору, але тікати більше не поспішала. Мій погляд зачепився за клямку, і на обличчі з’явилася хитра посмішка.

Коли трійця вийшла з-за повороту, я, сама від себе не чекаючи такої зухвалості, знову тицьнула їм два середні пальці. А потім пірнула в отвір, захлопнула двері й щосили повернула засув. Другі двері зачиняються на ключ ще о другій годині, тож новенькі точно не виберуться.

– Якого біса?! – донісся з-за дверей лютий рик Артема.

– Ну все, тобі кінець, колючка! – рявкнув Руслан.

А слідом я почула сміх Данила. Його це не розлютило – йому, чорт забирай, стало смішно. Я вже збиралася йти, коли його негучний, але виразний голос змусив мене завмерти:

– Підтримую. Тепер упіймати тебе хочеться ще дужче.

Він звучав лячно спокійно, на відміну від своїх друзів, які заходилися несамовито тарабанити у двері.

– Я тебе приб’ю, якщо зараз же не відчиниш! – надривався Артем.

– Ага, ти після нашої помсти не те що бігати – ходити не зможеш!

Мені стало по-справжньому моторошно. Ненормальні якісь... Вони мене ненавиділи, але жартували так дивно, ніби їм щось було від мене треба. І ця їхня ненависть змішувалася з якимось нездоровим азартом.

– Колючка, я знаю, що ти ще там, – пролунав голос Данила. – Даю останній шанс відчинити. Інакше пошкодуєш.

– Якщо я відчиню, пошкодую не менше, – кинула я через плече. – На добраніч, хлопчики!

Стук став ще гучнішим, але я вже не звертала на них уваги. Швидко спустилася на перший поверх і вийшла на вулицю, з насолодою вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. Неподалік помітила машину Дем’яна. Спочатку подумала, що ввижається, але ні – це справді був він.

– Ти слухавку не береш, – констатував він, коли я підійшла.

Я поплескала себе по кишенях. Точно, зовсім забула!

– Пробач, на репетиції поставила на беззвучний і геть вилетіло з голови.

– Гаразд, поїхали, – видихнув Дем’ян.

Я з полегшенням опустилася на переднє сидіння.

– Дякую, що заїхав.

– Звісно. Стільки часу минуло, а тебе все немає. Все добре?

Я завагалася. Чи варто скаржитися? З одного боку, не хочеться бути ябедою, з іншого – якщо зі мною щось станеться, рідні мають бути в курсі.

– Здається, я знайшла собі ворогів, – зізналася я, коли ми виїхали на головну дорогу. – Їх троє. Постійно чіпляються до мене, бігають слідом, тупо жартують... Я навіть не розумію, це просто приколи такі чи вони справді хочуть мені нашкодити.

– Дай мені їхні імена.

– Ні, – я похитала головою. – Я сказала це не для того, щоб ти з ними розбирався. Просто про всяк випадок, щоб ти знав. Але охорона мені не потрібна, я сама впораюся.

– Тобто з універу тебе забирати не треба, відвозити теж? Правильно розумію?

– Правильно. Не хочу всього цього. Тим паче, якщо що, мене друг часто проводжає, – я мала на увазі Костю, але не стала уточнювати, що він мій хлопець. Досить того, що він просто поруч.

– Усе одно це ненормально. Тебе ображають, а ти пропонуєш не діяти, – Дем’ян невдоволено хитнув головою. – Узяв би я своїх людей, поговорили б із ними як слід. Упевнений, після цього вони б до тебе не підійшли, побоялися б за власні... шкури.

Я мимоволі усміхнулася.

– Там є охорона, якщо що – я зателефоную.

– Удома лежить годинник із GPS-трекером і тривожною кнопкою, – згадав він. – Купували хлопцям, там якраз один зайвий залишився, тобі підійде. У тебе ж немає від нас секретів?

– Немає, – усміхнулася я. – Моє місцеперебування знати можна.

– От і чудово. Завжди бачимо, де ти. Звідти можна швидко додзвонитися, я закину в пам’ять головні номери.

– Дякую, – видихнула я. – Так справді спокійніше.

Це рішення мене трохи заспокоїло. Бігати я вмію, а тепер ще й допомога буде на відстані одного кліку. Ходити під конвоєм мені не хотілося, а от така підстраховка – дуже доречна.

І все ж у глибині душі я трохи хвилювалася: як їм там, замкненим у темному коридорі? Чи зможуть вони хоч комусь зателефонувати, щоб їх випустили, чи просидять там до ранку?