Розділ 17

Час був уже пізній. Пари давно закінчилися, і тільки ми через цю репетицію затрималися години на дві, якщо не більше. Мені довелося повернутися за рюкзаком, хоча було страшно: світло в коридорах горіло лише подекуди, занурюючи будівлю в темряву. Я швидко заскочила до аудиторії, де ще теревенили кілька одногрупниць, схопила речі й, попрощавшись, кинулася до сходів. Дістала телефон, і яскравий екран ледве не засліпив мене в цій напівтемряві.

Хотілося якнайшвидше опинитися вдома. Я перестрибувала через сходинки, вилетіла в головний коридор і на повному ходу врізалася в Данила. Він стояв прямо на моєму шляху, наче чекав.

– Кого я бачу, – посміхнувся він, навіть не поворухнувшись від зіткнення.

– Знову ви, – видихнула я, поправляючи лямку рюкзака, що сповзла.

Данило був не один – за його спиною маячили Артем і Руслан. Вони перезирнулися, наче виграли в лотерею. Ще б пак: я сама, у порожньому темному коридорі. Я застигла, міркуючи, що робити. Мабуть, доведеться знову бігти до сходів – ці троє мене просто так не пропустять.

– А ти, схоже, зовсім не рада нас бачити? – Артем ступив крок уперед. – А я ось, знаєш, дуже за тобою скучив.

Я позадкувала і раптом втиснулася спиною в холодну стіну. Чорт, не туди звернула. Треба було одразу бігти вниз, а тут проліт вів тільки вище.

– Це твої проблеми, – огризнулася я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

– Так, Варю, ти для нас – одна суцільна проблема, – пирхнув Артем.

– Просто не чіпайте мене, і все, – заявила я.

– Це непросто, – відрізав він. – І дуже скоро ми тобі це дохідливо пояснимо. А тепер – ходімо з нами.

Він вчепився в мою руку. Усередині все похололо, я почала відчайдушно вириватися.

– Нікуди я з вами не піду! Відчепіться!

Якимось дивом мені вдалося різко сіпнути рукою й вислизнути з його хватки. Не втрачаючи ні секунди, я проскочила повз них і кинулася коридором.

Хлопці не відставали. Я чула тупіт їхніх кроків за спиною, але в паніці побігла не в той бік – там був тупик. Щоб спуститися, треба було зробити величезне коло або піднятися вище, на четвертий поверх. Вибору не залишалося.

Я злетіла на останній поверх, легені вже палали від нестачі кисню. Ноги стали мов ватяні й відмовлялися слухатися, але страх гнав уперед. Треба було втекти будь-якою ціною. Навіть якщо я знайду охорону, вони не зможуть захищати мене вічно – мені потрібно було відірватися тут і зараз.

Я вискочила в довгий коридор четвертого поверху. Переслідувачі були десь зовсім поруч. Треба було терміново сховатися. Я подумала про туалет, але він був занадто далеко – вони б легко мене вирахували, адже всі інші двері аудиторій були замкнені на ключ.

– Від нас усе одно не сховатися! – донісся з темряви зловісний голос Руслана.

Я важко ковтнула й додала ходу. Один коридор, інший, різкий поворот... І тут я нарешті побачила двері, на яких була клямка. Це мій єдиний шанс.