Розділ 16

Репетиція мала проходити в актовій залі. На щастя, мені вдалося непомітно вислизнути з аудиторії й одразу втекти туди. Данило з Русланом навіть не намагалися мене підстерігати, хоча я все одно наче шкірою відчувала їхню присутність десь за спиною.

Узагалі, ідея виступати мені не дуже подобалася. Але ще пару місяців тому хтось із керівництва вирішив, що вальс цього року – обов’язок першокурсників, і мені довелося підкоритися. Рухалася я непогано, тож, окрім вальсу, мене поставили ще й у танець з іншими дівчатами. Рухи відволікали, і певною мірою це навіть приносило задоволення, хоча часом втомлювало.

Увійшовши до зали, я побачила Костю й не змогла стримати усмішки. Ніколи б не подумала, що буду настільки рада бачити свого хлопця. Поруч із тими придурками я на мить узагалі забула, що він у мене є.

– Костю! – вигукнула я і кинулася йому на шию.

– Я теж скучив, – він поцілував мене, трохи відсторонившись. – Усе нормально?

– Так, – я панічно закивала. – А ти чого на першу пару не прийшов?

– У мене сьогодні лише одна, – він озирнувся. – Ну й вирішив зайти на репетицію. А то, якщо не прийду, поставлять тебе в пару з якимось придурком, ще й сподобається.

– О ні, з тобою мені подобається найбільше.

– А танцювати? – посміхнувся він.

Я, мабуть, почервоніла, але відповідати не стала. Тим паче до нас уже підійшла Галина Андріївна, завідувачка концертної частини, і гучно оголосила про початок.

Поруч із нами встали ще чотири пари, всі з нашої групи. Невдовзі полилася ніжна музика. Я поклала руку на плече Кості, ми переплели пальці й неспішно закружляли в танці. Було добре і спокійно. Ми переглядалися, усміхалися одне одному, іноді перешіптувалися. З ним я почувалася в безпеці й майже забула про кошмар на парі... поки мій погляд випадково не впав на вхідні двері.

Там, прихилившись до одвірка й схрестивши руки на грудях, стояли Данило та Руслан. Данило не зводив із нас очей, спостерігаючи за кожним нашим рухом.

Я миттєво збилася з ритму й ледве не спіткнулася. Ноги стали мов ватяні, рухи сплуталися. Чорт, як же мене бентежила й злила його присутність! Ще й свого дружка притяг подивитися.

– Ти чого? – Костя помітив моє хвилювання, озирнувся і теж уп’явся поглядом у двері. – Зрозумів. Що у вас відбувається?

– Нічого, просто вони мене напружують, – випадково вирвалося в мене різкіше, ніж хотілося. – Вибач, це мої проблеми.

– Не звертай уваги. Нічого вони тобі не зроблять, – м’яко шепнув він, міцніше притискаючи мене до себе в танці.

Хотілося б вірити, що це порожні погрози, але в їхніх поглядах було стільки впевненості, що я просто ціпеніла від страху.

Наступні сорок хвилин ми проганяли танець знову і знову. Хоча ми вже непогано вивчили кроки, Галина Андріївна була впевнена, що потрібно довести все до автоматизму. Довелося покірно виконувати команди.

Коли годинник показав шосту вечора, я почувалася як вичавлений лимон. Хлопцям дозволили піти, а дівчат залишили репетирувати окремий номер. Спочатку Костя планував почекати на мене, але йому зателефонував батько – треба було терміново щось купити, – і йому довелося поїхати. Я залишилася сама.

Репетиція з дівчатами пройшла бадьоро, було весело, і я навіть на якийсь час викинула все з голови. Але коли ми закінчили і я помітила, що за вікнами вже густішають сутінки, на душі стало неспокійно.

Зазвичай я не боялася темряви й спокійно гуляла вечорами, але зараз у голові майнула шалена думка: зателефонувати Дем’яну й попросити заїхати за мною. Проте я вмить осмикнула себе. Не можна бути такою боягузкою. Не дам їм приводу думати, що вони мене зламали.