Розділ 15

Пара тягнулася нескінченно довго. Я сиділа наче на пороховій бочці: затиснута з двох боків хлопцями, які колись ненавиділи мене, а я – їх. Хоча, якщо бути чесною, я їх просто боялася. Усе це тягнулося з дитинства і зараз не повинно б мати жодного значення.

Звісно, я чудово пам'ятала кожну нашу суперечку з Данилом, але для мене це залишилося в минулому. У мене не було бажання мститися, мені було просто байдуже. Я хотіла лише одного – щоб вони зникли з мого життя. Але вони, схоже, тільки увійшли в азарт. Вони ще не награлися.

Викладачка мене не чіпала. Вона навіть не дивилася в наш бік, зосередивши всю увагу на перших партах. Студенти там не закривали рота, і я була цьому тільки рада. Сьогодні у мене зовсім не було настрою розмовляти – здавалося, від стресу я геть забула весь матеріал.

Проте радість була недовгою. Коли пролунало чергове запитання, Данило раптом підняв руку. Усі вже видихалися, ніхто не мав бажання вкотре пояснювати правила Present Perfect Continuous, але він викликався сам.

Він почав чітко й стисло пояснювати теорію, навів кілька прикладів... і моє серце мимоволі забилося частіше. Я й не знала, що він так добре володіє англійською. Деякі слова в його промові я навіть не розуміла, через що почувалася такою дурною. Стало страшенно ніяково. Я до останнього боялася, що він нагадає про мене, але, на щастя, обійшлося.

– Що це ти така налякана? – посміхнувся Данило, закінчивши відповідати. – Навіть з місця не викрикуєш?

– Вирішила дати цю можливість тобі, – я змусила себе повернутися до нього.

Ми зіткнулися поглядами. Він сидів так близько, що я не витримала й кількох секунд – звела очі вбік.

– Добре, потім даси, – зазначив він. – Ну, можливість.

Я смикнулася. Жарти у нього завжди були придуркуватими.

– Без мене тільки не починайте, – вліз у розмову Руслан.

Здається, у мене навіть руки затремтіли. Господи, коли вже закінчиться ця пара? Я розуміла, що в аудиторії вони нічого мені не зроблять, але слухати цю маячню не було сил. І втекти не виходило: я буквально застрягла між ними. Щоб вийти, довелося б мало не лізти по їхніх колінах, а опинитися в когось із них на руках мені хотілося найменше.

– Та ви взагалі охреніли, – тихо процідила я. – Це не смішно.

– А ми цілком серйозно, – підморгнув Данило. – Затримаємося після пар?

– Іди до біса, – виплюнула я.

– Вибач, не можу, люба. Крім тебе, мене нікуди не тягне.

Цього разу він говорив якось незвично ніжно й розслаблено, і від цього стало ще страшніше. На мить можна було б повірити, що я йому подобаюся, але я бачила правду: він хотів мене принизити й знищити. Данило робив усе, щоб залякати мене. Якби я справді йому подобалася, він не поводився б як останній покидьок.

– Ага, – кивнув Руслан. – Бачиш, як вдало вийшло, що ми в одній групі.

– Якого біса ви взагалі забули на цьому факультеті? Навіщо вам мови?

– А ось це, колючка, не твоє діло, – втрутився Данило. – Але особисто я дуже радий тебе бачити. Тепер ти точно від нас нікуди не дінешся.

– Навіть не думай тікати, – додав Руслан, не обертаючись і вдаючи, ніби уважно слухає викладача. – Ми станемо твоїм персональним кошмаром.

– Навіщо? – ледве чутно прошепотіла я.

– Та так, – Данило ліниво знизав плечем. – За все. Від одного твого вигляду хочеться щось витворити... Важко стриматися.

– А ти спробуй.

– Спробую не стримуватися, – випалив він.

Я подивилася на нього, і серце пропустило удар. Чорт забирай, а він був гарним. Різкі вилиці, вічно розпатлане темне волосся. Якби я не знала його, то напевно задивилася б. Але я знала про нього все, і близькість цієї людини викликала в мене нудоту.

Коли нарешті пролунав дзвінок, я відчула полегшення. У голові вже зрів план: викликати таксі просто до ґанку, швидко добігти до машини й сховатися вдома. Але планам не судилося збутися. До аудиторії зайшла кураторка й гучно нагадала про репетицію до річниці університету.

Я зовсім про це забула. Доведеться затриматися...