Розділ 14

Настя справді не прийшла, і без неї я почувалася якось невпевнено. Костя теж кудись подівся – сказав, справи, та й пара у нього аж о другій. Тож довелося плентатися до універу на самоті.

Погода стояла по-справжньому літня. Я одягла чорну вільну сукню, світлі капронові колготки та улюблені кеди. Схопивши рюкзак, вийшла з дому раніше, щоб прогулятися пішки.

Ідея з особистим водієм здавалася привабливою, але я боялася розлінуватися і знову почати набирати вагу. Пам'ятаю, як у дванадцять років, коли почалося статеве дозрівання, мене буквально «рознесло». Доводилося сидіти на дієтах, у яких я тоді мало що тямила.

Аліса, звісно, в усьому мене підтримувала й ніколи не відмахувалася словами «ти ж усього лише дитина», коли я скаржилася на однолітків, які дражнили мене жирною. На щастя, за пару років я витягнулася, і зараз фігура мене цілком влаштовувала, але звичка спалювати зайві калорії пішими прогулянками залишилася назавжди.

Крокуючи залитою сонцем вулицею, я всерйоз задумалася: може, записатися на бокс чи якусь боротьбу? Про всяк випадок. Але цю думку я вирішила обмізкувати пізніше.

Біля університету було, як зазвичай, людно. Студенти збиралися в купки біля входу, хтось допивав каву, хтось залипав у телефонах. Я прослизнула всередину й піднялася на третій поверх. Ледве встигла зайняти своє місце майже в центрі аудиторії, як пролунав дзвінок.

Сьогодні з граматики обіцяли опитування. Я не встигла вивчити всі винятки, тож тепер, уткнувшись у зошит, намагалася зазубрити правила в останню секунду. Молилася лише про одне – щоб мене не викликали.

Раптом на парту поруч зі мною з глухим стуком приземлився рюкзак. Хтось безцеремонно сів зовсім близько, порушуючи всі межі мого особистого простору.

– Привіт, колючка.

Я здригнулася. Голос Данила за ці роки змінився: в дитинстві він був трохи писклявим, а тепер став низьким і навіть приємним, от тільки говорив він, як і раніше, лише дурниці.

– Що тобі треба? – пирхнула я, не відводячи очей від конспекту.

– Та нам багато чого треба, – пролунало з іншого боку. На сусідній стілець примостився клятий Руслан.

Серце пропустило удар. Я опинилася затиснута між ними. Втекти не вийде – вони просто не дадуть мені вийти. Здається, це буде найдовша пара в моєму житті.

– Ви ж не просто так мене переслідуєте, – я нарешті звела на них погляд, намагаючись виглядати сміливою. – Давайте вже, кажіть. Чого ви хочете?

– Щоб ти за все відповіла, – зазначив Руслан. – У дитбудинку ти була такою хороброю, кидалася на всіх... Куди ж поділася та бойова дівчина?

– За діло отримували, – огризнулася я.

– Чуєш! – Данило раптом різко вдарив кулаком по столу, від чого я мимоволі підскочила на місці.

Він був у чорній толстовці із закоченими рукавами. Тепер я змогла роздивитися його татуювання зблизька: складне переплетення абстрактних ліній, яке виглядало лячно, але красиво. Малюнок займав майже все передпліччя, але серед чорнила я розгледіла те, що шукала – слід від опіку.

Данило перехопив мій погляд і криво усміхнувся:

– Так, це твоїх рук справа. Той окріп був дуже гарячим. Навіть гарячішим, ніж моя ненависть.

Я важко ковтнула, відчуваючи, як пересохло в горлі.

– Сам винен. А тепер згиньте, ви мені заважаєте.

– О ні, колючка, тепер ми точно нікуди не підемо, – Данило відкинувся на спинку стільця, закинувши руку за мою голову так, що це майже скидалося на обійми.

Я буквально відчувала загрозу, що йшла від нього.

– За шрам мстишся? – я смикнула плечем. – То в мене після тебе теж «пам'ять» залишилася.

Я на секунду підняла край сукні, відкриваючи коліно. Там був нерівний шрам – слід від глибокої рани. Під час однієї з наших бійок ми звалилися на землю, і я напоролася на щось гостре. Рана довго не загоювалася, залишивши мітку на все життя.

– Цього недостатньо, – промовив Данило.

Неочікувано він простягнув руку й повільно, майже невагомо провів кінчиками пальців по шраму на моєму коліні. Я сіпнулася, вмить опустивши ногу. Жест був дивним – у ньому не було грубості, радше якась лячна зосередженість.

– У тебе такі гарні ноги стали, колючка, – його губи розпливлися в небезпечній усмішці. – А ще варто вигадати тобі нове прізвисько.

– Тобі просто варто забратися з аудиторії, – процідила я крізь зуби. – Інакше я поскаржуся.

– Вона не хоче з нами спілкуватися, чув, Руслане? – Данило реготнув, а потім нахилився до мого вуха, обпалюючи подихом. – Ну, вибирай: або ми спілкуємося зараз, або підстерігаємо тебе після пар.

– Начебто ви й так мене не підстережете...

– Звісно підстережемо, – прошепотів він. – Бійся нас.

Я дивилася в конспект, але літери розпливалися перед очима. Здається, настав час визнати: сама я не впораюся. Потрібно просити Дем'яна про охорону, поки ця «гра» не зайшла занадто далеко.