Розділ 13

Я кинула рюкзак на підлогу й безсило опустилася в крісло. Зробила пару обертів, намагаючись угамувати тремтіння в руках, і погляд сам собою впав на книжкову полицю. Там, серед підручників, стояв альбом. Я знала, що гортати його зараз – погана ідея. Це завжди закінчувалося меланхолією, але водночас мені ставало легше. Наче через ці сторінки я доводила собі, що не самотня, що мама досі поруч, нехай і тільки на глянцевому папері.

Я пересіла на ліжко й відкрила альбом. На перших сторінках була я, маленька й така щаслива. Фотографій мами було менше, переважно ті, де ми разом. Вона обожнювала роздруковувати знімки, вважала, що пам'ять має бути відчутною на дотик. Тепер я розуміла, що вона має рацію: від людини іноді тільки й залишається, що фотографії.

У нас колись була квартира, але вона належала не тільки нам. Після маминої смерті тітка швидко її продала, а мої речі просто викинула. Якби не Аліса, у мене не залишилося б навіть минулого. Вона встигла забрати найважливіше: мого плюшевого зайця, з яким я досі сплю в обіймах, ці альбоми та трохи одягу, який мені навіть не знадобився.

Я провела кінчиками пальців по маминому обличчю, і перша сльоза впала на сторінку. Я вмить змахнула її, погортала ще трохи, але в якийсь момент не витримала – закрила альбом. Очі так застилало сльозами, що я майже нічого не бачила. Згорнувшись клубочком і обнявши коліна, я дала волю риданням, які стримувала весь день.

Мене рідко так накривало. Загалом моє теперішнє життя було чудовим, але іноді туга за минулим ставала нестерпною. До того ж я розуміла, що майже не пам'ятаю маму – тільки уривки, спалахи з п'ятирічного віку. Мені відчайдушно хотілося більше спогадів, але їх не було звідки взяти.

Схлипнувши, я мимоволі поринула в той кошмар тринадцятирічної давнини. Я пам'ятаю садок, дзвінок виховательці з поліції... Голос із трубки на гучному зв'язку повідомив, що мама в комі. Аліса хотіла забрати мене одразу, але виникли якісь юридичні труднощі, втрутилися опіка, соцслужби – і мене забрали до дитячого будинку. Ті два місяці стали пеклом. Умови були жахливими, але по-справжньому нестерпним моє перебування там зробив Данило.

Перші дні він мене не помічав, але потім ми через щось зчепилися. Спочатку просто обзивалися, а згодом почали псувати одне одному життя. Я тоді була сама не своя від горя – якраз дізналася, що мама померла. Я навіть не змогла з нею попрощатися. Була настільки розбита й зла на весь світ, що кидалася на кожного зустрічного. Аліса тоді намагалася мене втішити, казала, що мама просто полетіла на іншу планету, що це такий «рівень гри» і ми прорвемося. Я відчайдушно хотіла їй вірити.

А потім Данило в пориві люті вигукнув правду: «Вона не на планеті! Її просто машина розчавила, вона померла!». У мене почалася істерика. Я зненавиділа його в ту ж секунду. На знак помсти я вистежила, де він ховає єдину фотографію своєї матері, залізла до нього під матрац і на шматки розірвала її.

Данило скаженів від люті. Ми побилися так, що я розбила йому ніс. Він був сильнішим, але, здається, не хотів бити мене – радше налякати, підкорити. Та мені було начхати на біль. Мені потрібно було виплеснути свій гнів на когось, і він став ідеальною мішенню.

Зараз, через роки, я згадала його очі в той момент. У них був такий самий біль, як і в мене. Я позбавила його єдиної ниточки, що зв'язувала його з минулим. У мене був цілий альбом, у нього – нічого. Я знала, що його мати теж померла, але більше про його родину нічого не чула.

Тоді наша ворожнеча перейшла всі межі. Пам'ятаю, як він із Русланом підкралися до мене з ножицями. У мене було волосся майже до пояса, а вони обстригли його так, що довелося підстригатися під каре. Я ходила похмура, а потім не витримала й хлюпнула на Данила окропом із кухля. Він не плакав. Просто дивився на мене з такою ненавистю, що мені стало моторошно, і водночас – солодко від звершеної помсти.

Не знаю, чим би закінчилася наша війна, якби Дем'ян та Аліса не удочерили мене. Спочатку Дем'ян вагався – я ж була йому чужою, – але одного разу, коли вихователька не відпустила мене до них на вихідні, він просто сказав, що тоді вони заберуть мене назавжди.

Кілька років я була єдиною дитиною. Вони завалювали мене подарунками, оточували теплом і намагалися зробити так, щоб я забула весь той жах. Я була й залишаюся їм безмежно вдячною. Страшно уявити, на кого б я перетворилася, якби залишилася в тому дитячому будинку сам на сам із Данилом. І ось тепер, через тринадцять років, він знову тут. І, схоже, він готовий продовжити нашу війну з того самого місця, на якому ми зупинилися.