Розділ 12

– Та що з тобою коїться? – Настя смикнула мене, коли ми вийшли з аудиторії після останньої пари.

– Втомилася просто, облиш, – відмахнулася я, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.

Мабуть, на моєму обличчі все було написано. Тривога не відпускала ні на мить, але я просто не знала, як пояснити це словами. У голові крутилося одне й те саме питання: чого вони від мене хочуть? Особливо тут, в університеті.

Було страшно усвідомлювати, що їх тепер троє. У дитинстві Данило й Руслан були самі по собі, а тепер до них примкнув Артем, який знав усі мої слабкі місця. Поруч із ними я почувалася абсолютно беззахисною.

– Слухай, я, мабуть, завтра не прийду, – раптом мовила Настя.

Мене наче струмом ударило. Це прозвучало як грім серед ясного неба.

– А… чому?

Настя була моєю єдиною опорою тут. В універі всі розбилися по своїх компаніях, і без неї я почувалася геть не у своїй тарілці. Звісно, був ще Костя, але ми перетиналися далеко не на всіх заняттях.

– Та бабусі треба допомогти, – вона махнула рукою, не помітивши моєї паніки. – Чи в тебе щось сталося і я мушу бути?

– Та ні, – я вичавила усмішку. – Якщо треба, звісно, сиди вдома. Усе нормально.

Ми розійшлися на звичному повороті. Настя покрокувала до своєї зупинки, а я побрела в інший бік. Щоразу озиралася, вдивляючись в обличчя перехожих, але, на мій подив, ніхто мене не переслідував. Мабуть, хлопці вирішили, що на сьогодні з них вистачить знущань. Я додала ходу й невдовзі майже бігцем дісталася дому.

Влетівши в передпокій, я скинула кросівки й рвонула до сходів, але у дверях зіштовхнулася з Дем'яном. Від несподіванки я ледь не збила його з ніг.

– Господи, Варю, що сталося? – він узяв мене за плечі, заглядаючи в обличчя.

– Нічого! – я спробувала усміхнутися, але вийшло жалюгідно. – Усе добре.

– Ти вся захекалася, – нахмурився він. – Може, все-таки варто повернути водія?

Я застигла. Пропозиція була привабливою – у машині я була б у безпеці. Але з іншого боку, знаючи Данила, він міг підстерегти мене де завгодно, навіть у стінах університету, куди водієві вхід заборонено. Я невизначено хитнула головою:

– Не знаю… я подумаю. Може, це й справді знадобиться.

Я вже зробила крок у бік сходів, як у спину долетіло суворе:

– Стояти.

Я повільно повернулася. Дем'ян дивився на мене своїм проникливим поглядом.

– Тебе хтось ображає?

– Ні.

– Упевнена?

– Поки що все добре, – запевнила я його. – Якщо щось станеться – я обов'язково розповім. Не хвилюйся. І… дякую.

Я швидко збігла сходами, не озираючись. Дем'ян явно щось запідозрив – останні дні я сама не своя. Але зізнаватися у старих гріхах було понад мої сили. Та й що він зробить? Піде розмовляти з Данилом? Маячня. Треба якось самій поставити їх на місце, от тільки плану, як це зробити, я наразі не мала.