Розділ 11

– Привіт, колючка.

Усього за кілька метрів від мене стояв Данило в оточенні своїх придуркуватих друзів.

Я важко ковтнула. Спочатку я думала просто пройти повз або вичавити щось схоже на ввічливу усмішку, щоб якось згладити зустріч, але, глянувши на їхні обличчя, зрозуміла, що конструктивного діалогу не вийде.

– От і добігалася, – кивнув Руслан, запускаючи п’ятірню у своє світле волосся.

У дитячому будинку він теж любив із мене знущатися, але Данило завжди затьмарював його своєю жорстокістю, тож Руслан майже стерся з моєї пам’яті. До сьогоднішнього дня.

– От і я про те саме. Поговоримо? – вишкірився Данило. Усмішка в нього була хижа, недобра, від якої всередині все стислося від поганого передчуття.

– Мені ніколи, – видавила я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

– До пари ще майже дві години, – втрутився Артем, картинно глянувши на годинник. – Склади нам компанію. Одному мені ти її скласти не захотіла, то, може…

Я не стала дослуховувати. Просто розвернулася й прискорила крок, сподіваючись сховатися за кутом, але ігнорувати їх довго не вдалося – за спиною пролунав виразний тупіт.

Я на мить озирнулася і похолола: вони всі втрьох, переговорюючись на ходу, йшли за мною.

– Та годі тобі, колючка, тобі все одно цього не уникнути, – пригрозив Данило.

– Ага, довго ховатися не вийде, – додав Руслан. – Зараз бігай, скільки влізе, але після пар піти не вдасться – ми чекатимемо біля виходу.

Різко розвернувшись, я на ходу тицьнула їм два середні пальці й побігла коридором. Боюся уявити, що буде, якщо вони мене наздоженуть, тим паче що вони  додали ходу. У принципі, можна було закричати, покликати на допомогу, але мені стало страшенно ніяково влаштовувати сцену в стінах універу. Я просто бігла вперед, не розбираючи дороги.

– А мені подобається ця гра! – долетів до мене азартний голос Данила. – Дам сотку баксів тому, хто впіймає її першим!

– Умієш мотивувати, – гмикнув Руслан.

Я рвонула до сходів, пролетіла один проліт і різко побігла за кут, у вузький тупиковий коридорчик. Серце калатало десь у горлі, у роті пересохло, а легені пекло від нестачі повітря.

Причаївшись за виступом стіни, я намагалася дихати якомога тихіше. Мене мучило лише одне питання: звідки в Данила такі гроші? Він же з дитячого будинку, до вісімнадцяти років жив там. Невже вплутався в кримінал чи когось пограбував? Дивлячись на його очі повні ненависті, я б нічому не здивувалася.

Руслан, судячи з усього, на пропозицію клюнув – він на багатія не тягнув. А от Артему гроші були не потрібні, у нього батьки при посадах, він переслідував мене виключно через особисту образу. Придурок...

Я простояла в укритті хвилин п’ять. У коридорі стало тихо. Мабуть, вони втратили мене з поля зору або просто вирішили змінити тактику. Обережно визирнувши й переконавшись, що шлях вільний, я рушила в протилежний бік, здригаючись від кожного шурхоту.

Більше жодної самодіяльності. Тепер я не зроблю й кроку без Кості чи Насті. Те, що вони задумали, явно виходило за межі «невинних жартів».

Спустившись на перший поверх, я примостилася на лавці, прямо біля охорони. Удаючи, ніби уважно читаю конспект, я кожні пів хвилини перевіряла сходи. Хлопці не з’являлися. Може, їм уже набридло.

Нарешті у дверях здалася знайома постать. Настя йшла, уткнувшись у телефон, і я підлетіла до неї.

– Ого, ти чого так рано прискакала? – усміхнулася вона.

– Та так... час не розрахувала, – відмахнулася я. – Ходімо швидше?

– Ходімо.

Я вчепилася в руку подруги, відчуваючи, як поступово починає відпускати страх.