Розділ 9

Настя знову загубилася в натовпі, тож до аудиторії ми з Костею вирушили вдвох. Він переплів наші пальці й захоплено розповідав, як минула його практична з історії англійської мови. Я намагалася слухати й вчасно кивати, але моя зацікавленість раз у раз кудись зникала.

В аудиторії ми за звичкою зайняли місця за найдальшою кутовою партою, де нас майже не було помітно. Одногрупники потихеньку заповнювали приміщення, лунав гул голосів, шелест зошитів... У мене серце пішло в п'яти, коли разом із викладачем у дверях з'явився Данило.

Він ішов поруч із ним, щось невимушено йому розповідаючи. Викладач слухав його з усмішкою, кивав і явно отримував задоволення від розмови. Наостанок він по-дружньому поплескав Данила по плечу, і той, окинувши аудиторію поглядом, пройшов до вільних місць.

Я важко ковтнула й повернулася до Кості. Мій хлопець теж невдоволено покосився на нього.

– А це ще хто такий? – запитала я, коли Данило зник із поля зору.

– Та там новеньких до нас перевели, – відгукнувся Костя. – Чув краєм вуха, але так і не зрозумів, чому саме зараз. У них там своя компанія, але на деяких спільних парах вони будуть із нами. А що?

Відповісти я не встигла – викладач гучно заплескав у долоні, закликаючи до тиші. Гул миттєво вщух, і почалася пара. Я лише невизначено махнула рукою, вирішивши, що обговоримо це пізніше... якщо я взагалі наважуся ворушити все це.

Усередині все нило від неприємного усвідомлення: чорт забирай, ми в одному університеті. Ми бачитимемося постійно. Я була готова до чого завгодно, тільки не до такого повороту долі. Я ж так сподівалася ніколи більше його не зустріти.

Пара тягнулася нескінченно. Мені було фізично важко перебувати в одному просторі з Данилом. Я намагалася переконати себе, що роки стерли його ненависть, але варто було мені випадково перехопити його погляд, як ставало ясно: Данило дивився на мене так, наче тільки й чекав моменту для нападу. Просто не хотів робити цього на очах у всіх.

Настя примудрилася запізнитися і примостилася на першому ряду, щоб не шуміти. Решту години вона старанно вдавала, ніби записує кожне слово, хоча я була майже впевнена, що під волоссям у неї захований навушник. Утім, мені було не до неї. Я ледве вникала в тему заняття, і щойно пролунав дзвінок, потягла Костю до виходу.

– Слухай, я ще в аудиторії подумав, що тебе треба вивести на свіже повітря. Ти якась налякана, – зауважив він, коли ми опинилися на вулиці.

Я жадібно ковтнула прохолодне повітря, звела на нього очі й, повагавшись, видала:

– Здається, я нажила собі ворогів. Точніше... це сталося ще в дитячому будинку. Якого біса цей Данило тут опинився? Я була готова забути все як страшний сон, але він тоді не давав мені спокою. Стільки бруду було... Він ненавидів мене навіть дужче, ніж я його. І тепер мені по-справжньому страшно.

– Та годі тобі, Варю, – Костя легко пирхнув, обіймаючи мене за плечі. – Це ж було так давно. Скільки, тринадцять років? Упевнений, зараз це вже дитячі забавки, які не мають жодного значення. Забий. Якщо що – я поруч.

Я лише вимучено усміхнулася. Сумніваюся, що Костя розуміє, на що здатна така людина, як Данило. Але поки ми йшли додому, він щосили намагався мене розважити. На мій подив, це спрацювало: я слухала його затишну балаканину, усміхалася у відповідь і нарешті змогла ненадовго забути про минуле.