Розділ 8

Цього разу я намагалася не витріщатися. Лише мигцем помітила, що Данило вмостився на м’якому диванчику в компанії якоїсь дівчини та хлопця. Помітивши мій погляд, він підморгнув мені й відсалютував стаканчиком кави. Зробивши ковток, Данило одразу ж відвернувся до друзів, продовжуючи щось захоплено обговорювати.

Настя загальмувала біля повороту, забалакавшись із якоюсь знайомою, аж раптом я відчула, як сильні руки підхопили мене за талію і закружляли в повітрі.

– Привіт! – Костя поставив мене на підлогу і впився в мої губи коротким, але ніжним поцілунком.

Я навіть трохи розгубилася. Ми не бачилися всього пару днів, і я не очікувала, що він так щиро зрадіє зустрічі.

– Привіт, – відповіла я, розпливаючись в усмішці.

Повиснувши в нього на шиї, я мимоволі ковзнула поглядом йому за спину і знову наткнулася на Данила. Він так само сидів упівоберта, слухав когось і ледь помітно кивав, але я шкірою відчувала, що він спостерігає за нами. Його присутність вибивала з колії, та я змусила себе зосередитися на Кості. Зрештою, яке мені діло до тіней із минулого, коли поруч мій хлопець?

– У нас же фонетика зараз спільна, ходімо, – Костя взяв мене під лікоть.

Настя все ще була поглинута розмовою, тож я лише кивнула їй і рушила слідом за Костею. Ми вчилися на одному факультеті, але його основний фокус був на німецьку, тому групи у нас перетиналися тільки на спільних лекціях.

– І де ти пропадав? – я примружилася. – Ти вчора навіть на залік не прийшов.

– Та мені за нього й так не варто хвилюватися, – Костя знизав плечима.

– Ще б пак, коли історик – твій дядько, – усміхнулася я.

– А у тебе як? Були проблеми? Він людина принципова, але якщо що, я можу з ним переговорити.

– Усе нормально, отримала найвищий бал сама, – гордо заявила я.

Іноді я ловила себе на думці: а чи не через Костю це? Але вмить відганяла такі підозри. Його дядько був настільки суворим викладачем, що не поставив би «п’ятірку» навіть рідному синові, якби той не знав предмета. Тож цей успіх був повністю моєю заслугою.

– Круто, я й не сумнівався, що ти розумниця.

Ми зупинилися біля стіни в порожньому закутку коридору. Костя на мить притиснув мене до себе і легко поцілував. Я з усмішкою запустила пальці в його світле кучеряве волосся – воно було таким м’яким, що його хотілося гладити нескінченно.

Він узагалі був дуже милим. Блакитноокий, із тонкими рисами обличчя, Костя нагадував янголятко. Його стиль одягу мені теж подобався: не занудний «заучка», а радше підтягнутий модник, який ніби щойно зійшов з обкладинки журналу.

Ми зустрічалися всього пару місяців. Не скажу, що це було велике кохання, скоріше – взаємна симпатія, яка переросла в щось більше. Спочатку просто сиділи поруч на парах, потім він покликав погуляти, згодом нас поставили в один навчальний проєкт... І якось непомітно почалися обійми, поцілунки та довгі розмови. Мені було з ним по-справжньому добре і спокійно. Здається, я довіряла йому як самій собі.

Щоправда, іноді Костя здавався мені занадто м’яким. Він ніколи не тиснув, але й відсіч оточуючим давав рідко. Він волів «заговорювати» людей складними термінами та хитромудрими фразами, так що ті самі вирішували відчепитися.

Я не була впевнена, чи зможе він захистити мене, якщо справа дійде, наприклад, до сутички з кимось на кшталт Данила. Але перевіряти це на практиці мені геть не хотілося. Я просто сподівалася, що мені ніколи не доведеться в ньому розчаруватися.