Розділ 7

Тепер в університеті мені на кожному кроці ввижався Данило. Я йшла коридорами, постійно озираючись. Усередині сиділа надія, що це були просто глюки. Може, перевтомилася перед заліком. Може, він взагалі зайшов до когось у гості й більше не з'явиться? Але інтуїція підказувала: якщо він знайшов мене тут, то наша зустріч точно не була останньою.

– Бу! – Настя зненацька налетіла на мене зі спини.

– Боже, налякала! – зойкнула я, заледве не впустивши рюкзак.

– Пробач-пробач, – гучно промовила вона. – Більше не буду. Чого ти така смикана? Сталося щось?

– Та все те саме... після вчорашнього. Ти ж їх теж бачила, правда? Я все сподівалася, що мені просто здалося.

– Не здалося, – відрізала подруга. – Цього придурка Артема я ні з ким не сплутаю. Ходімо вже, а то на пару запізнимося.

Ми зайшли до аудиторії.

Група у нас була невелика, людей двадцять. Викладачка англійської з проникливим, трохи крикливим голосом детально розписувала правила на дошці, а потім просила кожного навести приклад.

З фантазією у мене в такі моменти було туго, тому я намагалася записувати варіанти заздалегідь. Я втомлено потерла чоло, розуміючи, як важко мені дається мова. У школі англійська пройшла якось повз мене, і хоч в одинадцятому класі я ходила до репетиторів, щоб скласти іспити, легше не стало. У такі хвилини я почувалася дурною, але англійська мені дуже подобалася.

На щастя, пара пролетіла швидко. На великій перерві ми з Настею одразу рушили до їдальні. Це місце в нашому універі було розкішним, воно нагадувало модне кафе: вітрини з пончиками, булочками, хот-догами та величезний вибір кави. Я взяла американо з молоком і шоколадний пончик у паперовому пакеті, і ми зайняли столик у кутку.

– Виглядаєш якоюсь змученою, – зауважила Настя, розглядаючи мене.

– Погано спала, – я обхопила голову руками. – Ще й брати вранці влаштували «підйом»... Вони іноді просто нестерпні. Не уявляю, як із ними жити під одним дахом.

– Знайди собі багатого хлопця і переїдь до нього, – діловито запропонувала Настя.

Я подавилася пончиком і ледь не закашлялася, невдоволено дивлячись на подругу.

– Мені всього вісімнадцять! У принципі, уже можна, але я поки не готова жити з кимось... ну, у сенсі, сама.

– До речі, – Настя примружилася, – тобі ніколи не пропонували з'їхати? Твої прийомні батьки... ну, як би м'якше запитати... ти їх не напружуєш?

У горлі застряг клубок. Я ніколи про це не замислювалася. Аліса й Дем'ян ніколи не давали приводу засумніватися в їхній любові, вони ставилися до мене як до рідної доньки.

– Не знаю, я про це не думала. Мені спокійніше з ними. Хоча, якби я попросила, вони б напевно знайшли мені квартиру.

– Ну, якщо захочеш свободи – просто попроси.

– Не впевнена, що Дем'ян погодиться, – видихнула я. – Здається, він досі не звик, що я виросла. Він усе ще бачить у мені дитину.

– Забороняє щось? – усміхнулася Настя.

– Ну... він дуже хвилюється. Коли я один раз затрималася до півночі, він потім сам до мене приїхав. Каже, що в одинадцятій я маю бути вдома.

Настя кивнула.

– Значить, справді хвилюється. А моїй бабці вже якось байдуже. Вона ніколи мене не контролювала. З одного боку добре – ніхто не лізе в життя, а з іншого...

Я опустила очі. Насправді мені навіть подобалося, що вони «лізуть». Це була їхня турбота. Звісно, брати часом доводили мене до істерики своїми витівками, але в глибині душі я знала, що вони просто мене люблять і прагнуть уваги. Я ж була куди спокійнішою, усі ці ігри – не моє.

Ми швидко закінчили з ланчем і вийшли в коридор. Шлях до наступної аудиторії лежав через просторий хол із диванчиками та зоною відпочинку. Настя щось помітила й уповільнила крок, а мій погляд мимоволі метнувся вбік.

Серце пропустило удар. Чорт забирай, знову Данило, і це точно не галюцинація. Він стояв біля вікна і в цю мить повернувся, пильно дивлячись на мене.