Розділ 5

– Ви чого галасуєте? – Дем'ян перевів погляд на двері, у яких показалися дві темні маківки.

Я усміхнулася, дивлячись, як хлопці з цікавістю заглядають до кухні. Вадиму було вже дев'ять, він видався трохи вищим і міцнішим, а Денис – на рік молодший – мав зовсім худенький вигляд, хоча їв за трьох. У нього все ще були кумедні нерівні зуби, що додавало йому милоти, але ця «милота» була оманливою. Варто було провести з ними бодай пару хвилин, як я сама починала лаятися і думати максимально некультурно.

– Замовляйте ритуальні послуги! – заявив Вадим. – Ви це чули?!

– Створи новий акаунт, у чому проблема? – відгукнулася Аліса, витираючи руки рушником.

– Ти хоч знаєш, який там був рівень?! – не вгамовувався він. – А дехто взяв і все видалив!

– Синку, – зі смішком видихнув Дем'ян. – Ніхто нічого не видаляв. Він просто вийшов із твого акаунту.

– А? – очі Вадима округлилися від подиву.

Я не витримала й розреготалася, перезирнувшись з Алісою. Малеча іноді геть не тямила, що коїть. Минулого разу Вадим просто видалив у Дениса іконку браузера й цілий день хвастався, що «видалив інтернет» назавжди. Той повірив, і в підсумку вони ледь не перевернули весь дім у бійці.

Мені тоді довелося пів дня за ними прибирати, щоб батьки нічого не помітили. Тоді ж було вирішено, що більше я їх не покриватиму.

– Ну, ти у мене отримаєш... – Вадим штовхнув брата в плече.

– Сам винен! – Денис показав йому язика й усівся за стіл поруч зі мною. – Ми теж будемо їсти.

– Томатного соку йому налийте. І холодцю! – мстиво видихнув Вадим.

– Фу-у-у!

Від їхніх нескінченних сварок у мене занила голова, і я мимоволі почала жувати швидше. Хлопці продовжували сперечатися, Аліса з Дем'яном тихо переговорювалися про щось своє, а я просто насолоджувалася їжею, хоча й намагалася якнайшвидше закінчити. Потім відправила тарілку в посудомийку й утекла до себе на другий поверх.

Дім у нас був просторий. Спочатку ми жили у квартирі, але багато років тому Дем'ян вирішив, що нам потрібен простір, і купив цей дім. Це було круто – у мене нарешті з'явилася своя територія. Причому весь другий поверх належав мені, а “батьки” й брати влаштувалися на першому.

Спочатку я навіть у думках не наважувалася називати їх братами, але з часом звикла. Малі й справді стали мені рідними. Я бачила, як вони ростуть, няньчила їх, коли вони були зовсім крихітками.

Дем'ян з Алісою не хотіли, щоб я перетворювалася на безкоштовну няньку – вони наполягали, щоб у мене було нормальне дитинство, тому наймали помічницю. Але зараз у ній уже давно не було потреби. Хлопці виросли, і іноді здавалося, що навіть занадто швидко, попри всю їхню дурну поведінку.

Я зачинила двері в кімнату, кинула рюкзак на крісло й повалилася на велике ліжко, застелене пухнастим пледом. Шафа була відчинена, і з неї звисала кофта, яка ось-ось мала впасти на підлогу. Здається, час влаштувати прибирання.

На щастя, Аліса з Дем'яном заходили до мене рідко. Прибиральниця з'являлася у нас раз на місяць для генеральних робіт, а решту часу кожен сам підтримував порядок. У мене ще було відносно чисто, але якщо зазирнути до хлопців… там було просто не пройти. Поки що вони жили в одній кімнаті, так їм було веселіше, але Вадим уже на повну приглядав собі місце на моєму поверсі. Враховуючи, як голосно він слухає музику, я сама скоро зберу речі й з'їду, от тільки поки що нікуди.

Але загалом із ними було круто. Вони не давали мені сумувати й любили як рідну. Іноді мені здавалося, що вони навіть не підозрюють про те, що мої батьки не Аліса з Дем'яном. Звісно, жарти в дусі «тебе взяли з дитбудинку» у нас проскакували – зазвичай я так підколювала їх, хоча знала, що все навпаки. Але хлопці не вникали. А я й не хотіла їх вплутувати. Раптом після цього вони почали б ставитися до мене інакше? А так ми були просто однією великою, щасливою родиною.