Розділ 3

– І взагалі, чого ти так рознервувалася? – Настя здивовано подивилася на мене. – Ну подумаєш, у дитинстві щось не поділили. Зараз це вже не має значення. Ми ж навіть не в одній групі, правда?

– Ну, як сказати... – я засумнівалася. – Ми одного віку. А раптом їх перевели до нас? Раніше я їх тут точно не бачила.

– Навряд чи у нас одна спеціальність, – зауважила вона. – Напевно, справді перевелися. Але ти не хвилюйся, бачитися будемо рідко, хіба що на спільних лекціях.

– Легше не стало, – чесно зізналася я, уявивши зустріч у тісній аудиторії.

– Якщо що, я завжди поруч, – підморгнула Настя.

Ми перезирнулися й усміхнулися. Попри страх усередині, з нею справді ставало спокійніше.

Ми товаришували років із семи, ще зі школи. У Насті була бідна родина, жила з бабусею… Її саму колись ледь не забрали до дитячого будинку, але, на щастя, вдалося відвоювати. Настя рано навчилася випускати кігті й стояти за себе.

Я завжди захоплювалася її залізним характером, бо сама виросла якоюсь занадто тендітною та вразливою.

Я була безмежно рада нашій дружбі, адже інших близьких людей у мене не було. Усе життя, попри чудову родину, я почувалася трохи самотньою. Навіть знаючи, що мене люблять, я не забувала, що ми не рідні…

– Давай уже кави купимо, – Настя рішуче потягнула мене в бік найближчої кав'ярні.

Я слухняно пішла слідом. У горлі й справді пересохло від хвилювання, хоча я сумнівалася, що лате допоможе вгамувати тремтіння у руках.

Невдовзі ми вже крокували тротуаром, стискаючи в руках теплі стаканчики й підставляючи обличчя яскравому сонцю. До мого будинку було хвилин двадцять неспішною ходою.

Зазвичай я ходила пішки, хоча іноді за мною присилали машину з водієм. За стільки років життя в достатку я так і не змогла остаточно до цього звикнути.

– Які плани на вихідні? – запитала Настя. – Гуляємо чи ти знову зі своїм Костею туситимеш?

– Не знаю... у нього навчання, – зітхнула я, згадавши свого хлопця. – Мітить на червоний диплом. Хоче з інформатики вибити всі сто балів, сидить тепер над підручниками. Хоча йому й так дев'яносто обіцяли, але йому завжди треба більше.

– От нудний! – пирхнула подруга. – Краще б із тобою час провів.

Я мимоволі засміялася:

– Тобі хоч колись подобатиметься мій хлопець?

– Поки що я бачила тільки двох, і обоє – мимо, – Настя хитро примружилася. – Шукай далі.

– А у тебе взагалі нікого немає! – нагадала я. – Було хоч раз щось серйозне? А то тільки й вмієш всіх брудом обливати.

– Нічого вартого уваги, – відмахнулася вона.

– Просто ти ще не знайшла того самого, – задумливо додала я.

– Наче ти знайшла, – Настя ковтнула кави й скептично подивилася на мене. – Не повірю, що ти зможеш усе життя прожити з таким нудним Костею.

Я лише видихнула. Чесно кажучи, я й сама не була впевнена. З ним було... нормально. Спокійно. Але часом мені відчайдушно бракувало його ініціативи, якоїсь рішучості або просто зайвої години, проведеної разом. Та він мав свої пріоритети – навчання, кар'єра, успіх. Напевно, для чоловіка це важливо, а я... я звикла чекати.

Нарешті ми дійшли до потрібного повороту, попрощалися, і я рушила в бік свого будинку.

Щоденні оновлення

Реєструйтеся (якщо ще цього не зробили) і додавайте книгу до бібліотеки, щоб нічого не пропустити❤️