Розділ 2

– Варю, ну ти чого зависла? – Настя смикнула мене за руку.

Я здригнулася, усвідомивши, що вже кілька секунд дивилася на Данила. Той помітив мій погляд і знущально підморгнув, а потім загрозливо провів долонею по шиї, ніби показуючи, що на мене чекає далі.

Стало моторошно. Він ще й так змінився. Виріс, став ширшим в плечах, виглядав старшим і небезпечнішим. Чорне волосся розпатлане, погляд крижаний і колючий. Від нього віяло якоюсь грубою силою. Здавалося, він нарешті знайшов мене і тепер прикидає, як саме розправлятиметься за все минуле.

Я відвела очі, встигнувши помітити закочені рукави його худі та татуювання на передпліччі. Його дружки, що стояли поруч на сходах, простежили за його поглядом і теж повернулися в мій бік.

Схоже, вони щось замислили. Я бачила це по їхніх обличчях. І, судячи з усього, старі образи нікуди не поділися.

– А, цей придурок Артем, – пирхнула Настя, помітивши в їхній компанії мого колишнього. – Ходімо, забий на них.

Вона потягнула мене до виходу.

Я йшла, не в змозі вимовити й слова. В голові не вкладалося: як вони всі опинилися тут? Данила я не бачила цілу вічність. Ми провели разом усього пару місяців у дитячому будинку, але встигли залишити один одному глибокі шрами – і на тілі, і в душі.

Коли мене нарешті вдочерили, я сподівалася, що цю главу мого життя закрито назавжди. Але доля розпорядилася інакше. Ми жили в одному місті, і в підліткові роки, коли їх почали випускати зі стін тієї «тюрми» на вулицю, я кілька разів бачила його мигцем.

Але тепер він тут, в універі… Невже перевівся? Та ще й із тим самим другом, Русланом, який теж ніколи не упускав шансу мене зачепити.

– Ти чого? – Настя зазирнула мені в обличчя, коли ми нарешті вийшли на ґанок.

– Мені кінець, – видихнула я, відчуваючи, як тремтять пальці. – Пам'ятаєш, я розповідала тобі про Данила? Ну, того ненормального з дитбудинку.

– Ага, – Настя зморщила чоло, згадуючи. – Ви ж із ним ще билися постійно?

– Це був він.

– Котрий із них? – подруга озирнулася на двері. – Я там бачила одного красунчика з татухою…

– Який ще красунчик?! – зойкнула я, ледве не зірвавшись на ультразвук. – Він демон!

Настя раптом розреготалася:

– Але ж очі в нього які гарні, погодься.

Я тільки рота роззявила, не знаючи, що відповісти. Дивовижно: я бачила в цьому погляді лише чисту ненависть та загрозу, а Настя примудрилася розгледіти красу.

Ми пішли тротуаром. Теплий вітер тріпав волосся, пташки на повну виспівували на деревах, а біля будівлі університету юрмилися студенти. Але тепер усе це проходило повз мене.

– Він мене чмирив, – промовила я. – І друг його цей світленький, Руслан здається. І взагалі... якого біса з ними стояв Артем?

– Схоже, твій колишній знайшов собі компанію за інтересами, – усміхнулася подруга.

Настя недолюблювала Артема з першого дня. Постійно його підколювала, хоча у нас і стосунків майже не було – так, пара місяців незрозумілих «муток». Він завжди поводився дивно: наче й зустрічаємося, а наче він постійно мене зачіпає і вічно на щось натякає.

У якийсь момент я зрозуміла, що більше не хочу цього терпіти, і пішла. А тепер він стояв там, із цими «демонами» з минулого, і дивився на мене з неприхованою злістю.