Розділ 1

– Я ж казала, що ти все складеш! – задоволено нагадала Настя, підхопивши мене під руку. – Упевнена, ти навіть не готувалася.

Я лише пирхнула:

– Ага, якщо не рахувати кількох безсонних ночей.

– Зате тепер можна розслабитися, – мрійливо протягнула подруга. – Ну… на пару днів.

Ми йшли коридором університету. Повз нас постійно проходили студенти й викладачі, а з відчиненого вікна в кінці коридору тягнуло приємною прохолодою. Дихалося нарешті легко. Був квітень, сніг уже розтанув, і, дивлячись на те, як яскраво палить сонце, я щиро сподівалася, що холоди більше не повернуться.

Настрій зашкалював – і через погоду, і через залік з історії. На першому курсі у нас вистачало обов'язкових предметів «для галочки», які давалися мені важко. Моєю ж спеціальністю була філологія. Сама не розумію, чому саме вона, просто мови мені завжди подобалися.

І хоча родина могла забезпечити мені блискуче майбутнє без зайвих зусиль, я звикла всього досягати сама. Так було правильніше.

Ми з Настею крокували під ручку, міркуючи, чи варто відсвяткувати залік, хоча я мріяла лише про одне – доповзти до ліжка й виспатися.

– Точно в кафешку не хочеш? – перепитала подруга, поправляючи світлі пасма, підколоті милими шпильками з квітами.

– Точно не сьогодні, – я не стримала позіхання. – Засинаю на ходу. Ти сама хоч якось готувалася?

– Ну, я погортала конспекти… – Настя зробила вигляд, ніби серйозно замислилася. – І перед самим заліком ще раз подивилася.

Я усміхнулася. Вона мала унікальну здатність: нічого не вчити, не хвилюватися і при цьому все складати. Щастить же людям! Мені ось дісталася складна тема, але, на щастя, викладач не став мене валити й навіть не поставив жодного додаткового запитання. Усе минуло напрочуд гладко. Можу собою пишатися.

– Відьма, – беззлобно кинула я.

Ми перезирнулися й весело розреготалися.

– Додому? – запитала я, коли ми вийшли у просторий хол. Я поправила лямку рюкзака й озирнулася довкола.

– Ага. Плани грандіозні: буду весь вечір дивитися серіал, – рішуче заявила Настя.

Ми попрямували до широких сходів, два прольоти яких з'єднувалися в один спільний спуск. Настя вже на повну про щось щебетала, активно розмахуючи руками та посміюючись. Я намагалася вслухатися в її розповідь, аж раптом усмішка повільно сповзла з мого обличчя.

На протилежному боці сходів я побачила його.

Данило. Хлопець з мого минулого, який мене ненавидів. Усе почалося ще в дитячому будинку, і я була впевнена, що там усе й закінчилося. Але він дивився на мене так само – жадібно, з лякаючим інтересом і тією самою пекучою ненавистю. Шкірою пробігли мурашки.

Він нічого не забув. І він мене впізнав.

Найгіршим було те, що він стояв не один, а зі своєю «свитою». Я й гадки не мала, що вони роблять у нашому універі, але всередині все похололо від однієї думки: мені кінець.