82 розділ

Душ огортав мене, вода котилася по плечах і спині, змиваючи з думок усе зайве. Я стояв під струменем, закрив очі й дозволив собі забути про все: про лекції, про людей, про світ. Лише шум води й моє власне дихання. Краплі стікали по тілу, а думки повільно розчинялися, залишаючи тільки ті відчуття, які вона залишила в мені. Ніяких планів, ніяких рішень, тільки хвилина за хвилиною, тільки тепла вода і спокій.

Наступного ранку світ здавався надто ясним. Я стояв за барною стійкою, тримаючи у руках каву, спостерігаючи за сонцем, що лягало теплим промінням на підлогу. І тут з’явилася Адель. Вона виходила з кімнати, де жила раніше, і весь виглядала так, ніби сама не розуміла, як опинилася в моєму домі. Мені навіть стало смішно.

— Доброго ранку, Адель, — посміхнувся я.
Вона дивилася на мене, ще трохи сонна.
— Як голова? Не болить? — спробував я обережно.
— Не болить, — відповіла спокійно.

Я застиг. Серце пропустило удар. Невже вона і пам’ятає все? Я подивився на неї уважніше, і побачив — вона відзеркалювала моє обличчя: круглі очі, здивований вираз. Так, пам’ятає. Тут вже без варіантів.

— Ти! — вигукнула вона, крокуючи в мою сторону. — Ти, як ти посмів до мене приставати!

— Я не приставляв, — тихо пробурмотів я, але її кроки не зупинялися.

Вона почала йти до мене, а я відходив назад. Наступної секунди вона кинулася за мною, а я від неї. Вона така спритна, хоч і низька, але кроки широкі й впевнені.

— Подумай добре, хто до кого ще приставав, — спробував я вставити холодний тон.

Вона зупинилася, нахилила голову, подумала.
— Тоді чому не зупинив?

— Я намагався, але ти мене не слухала, — зізнався я.

— Подобалось, так? — запитала вона.

— Так, — чесно відповів я.

— Щоб тебе….

— Хочеш повторимо? — спробував я жартома, і вона скривила губи.

— Не хочу, — відповіла твердо.

Я пересмішкував її, повторюючи рухи й вираз, яким вона поводилась вчора: нахабна, провокативна.
— А я хочу, — додав я, перегравши її манеру.

Вона розвернулась і пішла шукати щось поїсти, лазячи по шафках, а я тим часом допив каву, розслаблено спостерігаючи за її рухами. Після того, як допив, я помив чашку, поставив сушитися, взяв куртку і пішов у коридор взуватися. 

— Ключі на комоді, чекаю на вулиці через п’ятнадцять хввилин.

Я спустився, взяв машину з стоянки, на яку її вчора пригнали, і завів двигун. Під’їхав до під’їзду, двері відчинилися, і вона вийшла, легко, майже безтурботно.

— Ну як ти? — спитав я, дивлячись у дзеркало.

— В сенсі? — нахилила голову, примруживши очі.

— Більше не плакатимеш? — уточнив я, ледве стримуючи посмішку.

Вона відвернулась нічого не сказавши. Я похитав головою, намагаючись зрозуміти її пведінку.

Ми поїхали мовчки, дорога була короткою. Приїхали, вийшли, зайшли всередину. Перша пара в її групі.