77 розділ

Вийшовши з університету. Машина в ремонті. Йти доведеться пішки.

Я підняв комір куртки. Шкіра холодила шию — наче зима повернулась. Днем було так тепло, що можна було ходити в футболці. А зараз… вітер бив у груди так, наче хотів пробити наскрізь.

Цю погоду не зрозумієш.

Погляд сам вловив знайому фігуру попереду. Маленька, акуратна, з опущеною головою. Адель.

Вона йшла повільно, ніби не бачила дороги. Потім різко зупинилась, подивилась на мене і знову розвернулась назад.

На секунду я подумав: побачила мене й тікає.

Подивився на годинник — восьма.

Що, чорт забирай, вона робить тут так пізно?  Її квартира — в іншому кінці Парижа. Далеко звідси. Дуже далеко. І вигляд у неї… не той. Плечі впалі. Хода нестійка.

Я прискорив крок. Не хотів її лякати, тому ступав тихо. Поки не побачив, як вона раптом опустилась на корточки, схопившись за голову.

Я зупинився за кілька кроків. Що з нею? Посварилась із Дев’яном?
Що зробив цей ідіотина? Як цей виродок взагалі посмів довести її до такого стану? Кров закипіла. Від холоду не лишилось і сліду. Була тільки злість. Спекотна. Небезпечна.

Я підійшов ближче. Встав за нею. Вона плакала. Тихо, але так, що плечі здригалися. Я стояв мовчки. Не торкався. Не втручався. Просто був поруч. Не знаю, скільки так тривало. Хвилину? Десять? П’ятнадцять?

Потім вона різко підвелась і пішла вперед — тремтячою, нерівною ходою. Я пішов за нею. Вона зайшла у маленький нічний магазин. Я встав на вулиці, сперся об стіну й чекав. Через хвилину вийшла — з пляшкою алкоголю в руці.

Серйозно? Адель, яка просила мене зняти вино з вечері, коли ми намагалися бодай раз нормально поїсти. Вона сіла на лавку біля зупинки, відкрутила ковпачок і зробила великий ковок. Потім ще один. І ще. Півпляшки зникло за раз.

Музика: (Dark paradise — Lana Del Ray)

Вона б продовжила. Вона б допила все. Вона б, можливо, впала прям тут, на холодний бетон. Тому я підійшов і просто забрав пляшку. Вирвав з її руки так, що алкоголь розлився їй та на пальці.

— Досить, — сказав я холодно.

Вона підняла на мене очі — червоні, заплакані, з поламаною довірою, з розбитими ілюзіями. І мені вперше за довгий час стало… боляче.

Але я цього не показав.

— Поверніть мені. — її голос тремтів.

— Ні. — я навіть не підняв тону.

Вона хотіла підвестись, хотіла вирвати, але ноги не слухались. Я поклав пляшку на землю, подалі від її рук. І нахилився до неї, щоб роздивитися її обличчя зблизька.

— Він що зробив? — запитав тихо, рівно. Хоча всередині в мене все кричало.

Я сів поруч із нею, і хоч вона старалась триматись рівно, я бачив — вона ледь не завалювалась на бік. Її щоки червоні, погляд розмитий, а руки холодні й трохи тремтіли.

— Дайте назад, — буркнула вона й спробувала забрати пляшку.
Я просто тримав її на відстані.
— Ти вже випила більше, ніж треба, Адель.

— А мені можна… — вона ковтнула повітря й глянула на мене так, ніби світ у неї під ногами розвалився. — Ви… ви… Я ж вас люблю, але я відмовилась від вас, щоб не було проблем. Зі мною завжди одні проблеми.