73 розділ

Два місяці пролетіли так швидко, що я сама не встигла помітити, коли з календаря зникла зима і пройшов місяць весни. Навчання не чекало й не щадило — особливо наш куратор Дарроу, який, здавалось, вірив у нас більше, ніж ми самі в себе, але вимагав так, ніби ми були молодими геніями з титановими нервами. Робота теж забирала сили, час, настрій. Але… все було терпимим завдяки одному «але».

Лея.

Людина, яка стала моєю кращою подругою, яка знала про мене все і я знала про неї. Вона витягувала мене на вулицю навіть тоді, коли я впиралась і хотіла просто впасти обличчям у подушку. Париж заграв новими фарбами. На деревах з'явилися маленькі квіточки. Десь гуділи машини, десь працювали робочі. 

На “погуляти” Леї часу майже не було: навчання, підробіток, проєкти… Тому більшість наших “погуляти” відбувалися у мене вдома. Я сміялась, що це романтика для втомлених студентів, а подруга казала, що посиденьки в любому вигляді посиденьки. Лея сиділа зі мною вечорами, поки я вчилась.

Одного ранку я прокинулась як завжди, але раніше Леї, яка вчора лишилась у мене після роботи. Вона спала міцно, обличчям у подушку, і виглядала настільки кумедно, що сфотографувала. Але запізнення ніхто не відміняв.

Я тихо зібралася, одягла пальто, взяла сумку й, не будячи її, вийшла з квартири.

На сходах натрапила на власницю квартири.
— Добрий ранок, Адель! Не забувайте, будь ласка, цього місяця оплату…
— Так-так! Я пам’ятаю! — поспіхом кивнула і майже побігла вниз.

Метро було, як завжди, переповнене. Сидячих місць не було взагалі, тому я стояла, тримаючись за поручень, намагаючись досипати стоячи. Об’явили мою станцію, і я видихнула з полегшенням.

Я бігла проспектом. Запізнююсь. Знову. Через пару хвилин забігла до аудиторії й зупинилася у дверях, швидко поправляючи волосся. Дарроу вже стояв біля дошки, тримаючи в одній руці підручник, а другою знімав окуляри.

Погляд у нього був… дивний. Немов він не очікував мене побачити. Або очікував занадто сильно.

— Ви запізнюєтесь, Мартон, — сказав він і… усміхнувся.
Ледь. Майже непомітно. Майже.

— Вибачте, — прошепотіла я.
— Проходьте, Адель.

Ми поводилися так, ніби зовсім незнайомі. Ніби ніколи не жили під одним дахом. Ніби не вечеряли і не снідали разом. Ніби я не бачила, як він засинає, сидячи над роботою.

Мене це влаштовувало. Коли мене немає в його житті — у його житті немає проблем.

Телефон дзвякнув.
— Вимкніть звук, — спокійно сказав Дарроу, одягаючи окуляри назад.

Я кивнула, вимкнула.  Але він знову завібрував. Хто мені там пише… Я не повірила очам коли побачила відправителя. Дев’ян Соґон. Чому він мені пише. Я відкрила переписку, але до кінця не встигла прочитати. 

— Адель Мартон, — голос Дарроу став холоднішим. — Чим ви зайняті?

Я підняла голову. Він уже йшов до мене. М’яко ступаючи сходами між рядами. Сьогодні він виглядав… небезпечно. Не в рубашці. Не в костюмі. У чорних штанах і худі.

— Я тричі назвав ваше ім’я, — він зупинився біля моєї парти.

— Вибачте… я не почула.

— Чим ви так захоплені, що не чуєте? М? — він нахилився, погляд ковзнув на мій стілець. — Ах, ось що. Телефон.