71 розділ

Дівчина нахилилася ближче. Її волосся торкнулося його щоки. Воно було світле. Такий самий відтінок, як у Адель. Каспіан підняв руку й торкнувся цього волосся. Провів пальцями вниз. Вдихнув запах. Білий парфум, схожий на той, яким колись користувалась Адель.

Він стиснув пальці сильніше й потягнув її до себе ближче. Занадто близько. Його рот опинився біля її плеча, а думки знову рвонули назад — до того моменту за корпусом університету, тримаючи її за талію. Як вона почервоніла, як відвернула голову, але все одно притулилась ближче.

Він би тоді забрав її додому. Забрав би, не випустив би. Він тоді хотів цього так, як давно нічого не хотів.

І зараз він не збирався зупинятися. Не збирався думати. Не хотів бачити Адель у своїй голові, коли в нього на руках сидить інша. Хотів витерти її з думок. Хотів забути хоч на хвилину все, що його турбувало.

Дівчина поцілувала його в шию. І він дозволив. Навіть нахилив голову, щоб було легше. З надто знайомою ніжністю, від якої Каспіану раптом стало не по собі. Незнайомка вигнулася до нього ближче, немов пропонуючи ще. Немов просила продовження. Алкогольний шум у голові змішувався з її подихом, з музикою, з запахом парфуму, який знову, знову чомусь нагадував ту саму… 

— Ти гарячий, — прошепотіла блондинка. — І такий напружений… Хто ж тебе так зачепив, а?

Вона торкнулась носом його щоки, ковзнула до губ. Її рука на його горлі рухалась повільно, ніби вона читала кожен його подих, кожен ривок, кожну несвідому реакцію. Каспіан відповів поцілунком. Різко. Глибоко. З болем. Наче намагаючись втопити в ньому інший поцілунок — той за університетом. Але чим сильніше він притискав незнайомку до себе, тим гучніше виринав у голові голос Адель:

«Краще б ти помер».

Кров ударила у скроні, пальці стисли її талію занадто міцно. Він перехопив її руку, що ковзнула по його животу, притиснув до себе, схопив дівчину за підборіддя й повернув її обличчя до свого.

Вона засміялась.

— Оу… такий різкий? — її посмішка була нахабною, котячою.

Він дивився на неї. Гострі скули, світле волосся, очі… але не ті блакитні. Не той погляд. Не ті руки на його шиї.

Він ніби раптом помітив це — ніби протрезвів на секунду. 

Чорт.

Він знову поцілував її — але цього разу швидше з відчаю, ніж з бажання. Дівчина відповіла жадібно, впиваючись його губами, притискаючись, ніби намагаючись залізти під шкіру. Її пальці знову сповзли вниз, під його светр, засміялися шкірою, змусивши його здригнутись. Каспіан зупинив її руку і відірвався від поцілунку.

— Пішли, — прошепотіла вона, протягуючи руку до його щелепи. — Тут занадто людно.

Дарроу завис.

Алкоголь підштовхнув. Тіло — теж. Йому хотілося втекти хоч кудись, аби не думати, не бачити Адель у голові. Вона встала з його колін, взяла його за руку й потягнула. Каспіан підвівся, дозволивши собі піти за нею кілька кроків. Бар гойдався, світло розтікалось плямами, голоси тонули в гулкому басі.

Вона обернулась до нього, наблизилась, притулила пальці до його губ.

— Хочу бачити тебе без цього сведру, — прошепотіла вона. — Дай мені це.

Каспіан дивився на неї. На ці губи. На руку, що тримала його так, ніби вона мала право.

І в ту ж секунду в його голові з’явилось обличчя Адель, коли вона відвернулася на балконі. Її сльоза, якої вона не хотіла показати.

Його пальці стиснулися. Дихання вирівнялось. Щось гостре повернулося всередині — не тверезість, ні, але ніби якийсь інший стрибок серця.