66 розділ

Коли ми приїхали до вілли, нас одразу накрило відчуттям дому: теплий світло-жовтий вогник із вікон, запах кориці, дерева й чогось смачного, що Лея залишила в духовці перед тим, як ми поїхали.

Вечеря почалась майже одразу — святковий стіл, гарячі страви, сміх, жарти, але я не змогла посміятися над жодним. Лея встигала й їсти, і командувати, і коментувати абсолютно все. Крістіан бурчав, що її треба відправити в армію — там би вона всіх по лінійці виставила.

Я кинула погляд на Дев’яна — і він на мене. Усміхнувся так, ніби нічого не сталося.

— Що з вами двома? — спитала подруга тикаючи виделкою спочатку на Дева, а потім і на мене. 

— Нічого! — одночасно відповіли ми.

Вона прищурилась. 

І тут дзеньк. На мій телефон прийшло повідомлення. Я подивилась від кого. Каспіан.

— Мені треба відійти, перепрошую.

— Звісно, — махнула Лея, — ти ж повернешся? 

— Не думаю, погано себе почуваю.

Я встала зі столу і пішла у свою кімнату. Відкрила повідомлення.

“З Різдвом. Гарних свят, дорога Адель.
від твого К.”

Мене наче накрило хвилею холодного повітря. Спина напружилась. Пальці завмерли на телефоні. Серце… дивно стиснулося — не боляче, але різко. Наче хтось торкнувся старого шраму, який я думала давно заріс.

“Твого К.”
Він… Я не знала, що думати, навіть. Навіщо він написав? Чому зараз? Чому в той момент, коли мені це так хотілося зробити першою?..

Частина мене уявила іншу картину: якби Каспіан був тут. На цьому святі. В цій вітальні. Поруч з нами. Поруч зі мною. Можливо, було б веселіше… Він смішно коментував би Крістіана з серйозним обличчям, сперечався б з Леєю, ходив би за мною, бурчав би, що я мало їм. Можливо, я не почувалась би так самотньою

А інша частина — реальніша — холодно обірвала думку. Добре, що його немає. Правильно, що немає.

Я заблокувала телефон, поклала його екраном вниз і притулилась до подушки щільніше.