62 Розділ

— Вибач, Лей.
— Вибачаємося.

— Добре. — Вона повернулась до кухні.

І в ту ж секунду, як вона зробила два кроки — пх! пш! — хлопці тихо штовхнули одне одного ліктями й показали обличчя так, ніби їм по десять років. Це виглядало настільки безглуздо, що я не втрималась і засміялась.

— Так, — я підняла палець. — Я все бачу.

Дев різко вирівняв спину, немов його застукали за злочином.

— Я стою смирно, — сказав він урочисто.

І потім повільна, хитра усмішка поповзла в нього по обличчю. Він підморгнув мені так легко, ніби ми знайомі сто років, і, не сказавши ні слова, підхопив оберемок дров і вийшов на подвір’я.

— Ну, — Лея вийшла з кухні. — Що тут у нас?

— Нічого. салат вже готовий, — сказала я.

— Ох… — Лея поклала руки на талію. — Це тільки перший вечір. Попереду ще Різдво. Тримайся, Адель.

Якось приємно було, тепло. Наче я потрапила в нормальну сім’ю, де всі шумлять, сміються, сваряться через дрібниці й знову миряться. Наче на кілька днів я могла не думати про болючі речі.

Вечеря вийшла гучна, тепла й така домашня, що в мене всередині щось защеміло. На столі стояла запечена картопля з розмарином, теплий салат, індичка, яку Крістіан урочисто різав, неначе це ритуал, а Лея весь час когось підганяла: то подай, то перестав, то «Кріс, не їж руками, ти не вовк».
Дев сидів навпроти мене й час від часу піднімав погляд — коротко, але чітко, як людина, яка щось помічає, але не озвучує.