55 Розділ

— Третій закон Ньютона, міс’є Дарроу, — Я почув своє ім’я і повернувся в реальність. — стверджує, що для кожної дії існує протидія такої ж величини, але протилежного напрямку. Це можна побачити, наприклад, коли людина цілує іншу, друга починає автоматично відповідати. 

Вона подивилась на мої губи. Я відчув як сиджу на голках. Різко встав.

— Продовжуйте, Мартон. Я уважно вас слухаю. 

— Система цих трьох законів дозволяє описати практично будь-який механічний рух: від руху автомобіля до польоту ракети…

Я обійшов її і дивився в спину. Тонка, пряма. Світле волосся торкалося талії. Я пішов далі, все ще дивлячись на її профіль. На її маленький ніс. На її прекрасні веснянки. На безмежні очі, в яких хотів потонути. Блакитні, їй личить. Склав руки на грудях, і несвідомо облизав губу. Якби вона була моєю, після заліку, ми б разом відсвяткували. Пішли б в ресторан. Потім додому, подивились би фільм, чи що роблять пари?

— На цьому все, міс’є Дарроу… — Мій час насолоджуватись її присутністю закінчився. 

Адель знала матеріал — ідеально. Пояснювала логічно, плавно, з прикладами, хоча обрала не дуже підходящий під мій настрій, робила паузи, щоб упевнитися, що формулює правильно. Коли вона закінчила, я повільно взяв ручку.

— Залік, — тихо сказав я.

Вона ледве кивнула, глянула мені в очі й швидко вийшла, притримавши двері, щоб вони не грюкнули.

***

Я зайшла в кабінет і ледве не задихнулась. Його очі… темні, втомлені, але наче впізнали мене. Я взяла білет, пішла готуватися й вже там відчула, як серце почало битися швидше.

Тоді я почула голос однієї дівчини — той фальшивий, приторний, з «міс’є Дарроу» через кожне слово. Я підняла голову й побачила, як вона вигинається перед ним, торкається столу, малює пальцем якусь дурню… Я одразу зрозуміла, що вона хоче.

А в наступну секунду він просто вказав їй на двері. Спокійно. Холодно. Якось… гідно. І вона полетіла звідти, наче її викинули. Ще той пітон.
Я мимоволі усміхнулась. Але мені стало страшно. Якщо з нею він так легко розібрався… то як зреагує на мене? Та я все одно підійшла. Бо вже не могла не підійти.

Я розповідала білет — руки трохи тремтіли. Я навіть відчувала, як іноді збиваюсь, хоча матеріал знала і краще, ніж хотіла показати. А він… він дивився на мене зовсім не так, як раніше. Ні осуду. Ні холодної відстороненості. Наче… по-доброму. І я не могла не помічати: де він пропадав три дні? Чому не з’являвся в університеті? Що з ним сталося? Пом'ята сорочка, втомлене обличчя… він же сам живе… раніше я прасувала йому сорочки, а тепер?

Після того як він поставив залік, я різко розвернулась і вийшла з кабінету. Свіже повітря вдарило в обличчя, і я одразу набрала Лею.

— Я вже все. — сказала я.
— Я внизу, виходь. — відповіла вона.