54 Розділ

І в цей момент його рука сповзла з мого плеча. Наче хтось вимкнув усю силу в ньому. Він трохи відкинувся назад, голова опустилась. Я відразу схопив його обличчя долонями.

— Тату? Тату, чуєш мене? Тату! — голос зривався, я тряс його за плечі. — Тату, ну не зараз… будь ласка… будь ласка… ти ж не дослухав… — я повторював ці слова, ніби міг переконати смерть почекати.

Але він більше не відповів. Ні звуку. Ні подиху. 

Я не пам’ятаю, коли почав говорити. Просто сидів поруч тримав за руку і розповідав йому щось — те, чого не казав роками.

 — Ти знаєш, я… я правда старався… я хотів, щоб ти мною пишався. Я… я так багато робив, аби ти… — я захлинувся повітрям від сліз, але слова самі йшли. — Я думав, що ще встигну. Що в нас буде час. Ти ж завжди казав, що час є. Ти брехун, тату… — я хрипко засміявся, витираючи щоки рукою, — найбільший брехун.

Мої плечі тремтіли. Я говорив йому, поки голос не став майже шепотом:
— Я тебе люблю. Чуєш? Я… люблю. Хотів би, щоб ти це хоч раз почув від мене нормально…

Я закрив очі долонею, натискаючи на них, ніби хотів втопити сльози всередину, але вже не міг. Я схилив голову. Мені хотілося кричати й обіймати його одночасно. Сиве волосся розвіювалось на вітру. Пішов сніг. Раніше я мав час для нього. Просто не хотів його витрачати на безглузді балачки. Не розумів вартості.

А як живе Адель? У неї… нікого. Нема матері, яка б приготувала їй сніданок. Нема батька, який би дав гроші на книги чи каву з подругою.

Нема брата, нема сестри. А у мене… Були всі. І я втрачав їх один за одним, тільки тепер зрозумівши, що значить залишитися повністю самому в світі. Тепер я відчув її біль. І тепер я знав:

Я не можу залишити її одну в цьому світі.

Але чи прийме вона мене назад — інше питання.

***

За вікном університету йшов сніг. Я сидів за столом, переді мною екзаменаційні білети. Скільки пройшло часу після смерті батька? Три дні, тиждень, два? Через день різдво. Всі прикрашають квартири, готуються. А студенти здають останній екзамен. А я втрачаю свідомість від перенавантаження. 

Адель зайшла до аудиторії. Вона довго стояла, перебігаючи очима від одного білета до іншого, мов намагаючись зрозуміти, чи варто взагалі брати. Але все ж зробила вибір і рушила до парти щоб підготуватись. Я дивився на неї. Як давно я її не бачив. Як давно не чув її голосу. Не відчував запах її парфумів.

Вона почала відповідати тихо, але рівно. Голос тремтів лиш у перших словах.

— Перший закон Ньютона, — почала вона, намагаючись говорити рівно. — Формулюється так…

Далі я не слухав. Я знаю, що підготувалась вона добре. Її очі бігали від краю стола до мого обличчя, кудись в підлогу, на стіну. Вона не могла просто дивитись мені в очі? Я дивився. Але не посміхався, навіть не кліпав можливо. Вона не намагалась зі мною фліртувати, не намагалась якось зачепити. Адель Мартон поводилась як незнайомка. 

Незнайомка, яка про мене знає абсолютно все. Яка бачила мене зранку на кухні з розтріпаним волоссям. Бачила мене втомленого. Бачила мене в злості, в лютті, про що я дуже жалію. Бачила мене без футболки… Я залип на неї. Перед очима розплилась реальність, і я уявив, якби я не поводився як ідіот, можливо, переді мною зараз стояла моя дівчина, а не “незнайомка” Адель.