53 Розділ

— Ну що там у тебе, розповідай. 

— Нема що розповідати. Я вчинив як остання падлюка. Хоча, я і є.

— Дам тобі пораду, синку, — його голос був тихим, але твердим. — Словами ти нічого не доб’єшся. Менше говори — більше роби.

Якщо не знаєш, що робити — слухай серце.

— А якщо воно мовчить? — прошепотів я.

— Тоді… вимкни емоції. На той час, поки не будеш готовий знову кохати. Але запам’ятай: ніколи. Ніколи, чуєш? Ніколи не смій залишати свою любов.

— Вона мене не пробачить. 

— Побачимо. Потім мені розкажеш, як все складеться. 

Я кивнув, і ми пішли стежинкою. 

Я сів поруч із ним, так, ніби боявся зламати повітря між нами. Воно було надто тонким, надто крихким. Батько вмостився на лавці важко, наче кожен рух давався йому через біль, але він, як завжди, робив вигляд, що все нормально. Він перевів подих, обіперся на коліно й усміхнувся мені так само, як колись, коли я був малим і біг до нього з подряпаними ліктями. Тільки тепер усмішка була втомленою.

— Ну, кажи, — сказав він тихо. — Як життя, синку?

Я стис пальці, дивлячись на них. Вони трохи тремтіли, я не знав, з чого почати.
— Та… нормально, — відповів я, але мій голос зрадив мене. Звучав так, наче застряг у грудях. — Робота… ну… роботи багато. І… інколи думаю, що я взагалі не туди йду.

Батько кивнув, ніби все давно знав.
— А ти йди туди, де серце, — сказав він. — Воно ж не бреше.

Мені хотілося сміятись і плакати водночас.
— Зі мною серце часто сперечається, — вирвалося в мене.

— Та воно в тебе вперте, як ти сам, — він тихо засміявся, але раптом закашлявся. Сильно. Глухо. Я різко підвівся, хотів підняти його на ноги чи хоча б оперти, але він махнув рукою. — Не треба… я просто… Час мене доганяє.

— Не говори так, — попросив я майже сердито. Мені не сподобалося, як він це сказав.

— А як інакше? — він подивився на мене, і в тому погляді було щось остаточне. — Я ж хочу встигнути сказати тобі те, що мусив давно.
— Тату…

— Ти завжди думав, що я тобою не пишаюсь, — перебив він. — Але це не так. Я просто… не вмів говорити. Не вмів показувати. Мій батько мене не вчив, от я й… повторював те саме.
Він поклав долоню мені на плече.
— Та ти в мене найкраще, що було в житті. Чуєш? Найкраще. Вибач мене, що я не цінував, свого єдиного сина.

Я ковтнув повітря, яке раптово стало важким.
— Чому ти зараз про це? Ми ж можемо поговорити завтра. Я приїду, хочеш? Ні, я лишусь тут. 

Батько усміхнувся куточками губ, але очі вже блищали склом.
— Завтра… — прошепотів він і сльоза скотилась по щоці. — Це гарне слово…