52 Розділ

З моєї кишені роздався дзвінок. Батько. Я не чув його голос чотири роки і раптом — дзвінок. Ми не розмовляли з тих самих пір, як померла Марен. Невже він померти зібрався? Я не взяв трубку одразу. Вдихнув. Видихнув. Потім натиснув «прийняти».

— Ало?

— Сину, ти можеш приїхати?

Голос був тихим, ламаним, старим. Я не впізнав його. Це не той холодний чоловік, який колись стояв над моїм столом. Це був… хтось слабкий. Я поїхав туди, куди він сказав.

Будинок був величезний, як завжди — темний камінь, білі колони, акуратні кущі, що здавалися надто ідеальними для звичайного життя. Але всередині все було… іншим. Не було того бездоганного порядку, не було людей, які метушилися з віниками або ганчірками. 

Мене зустріла медсестра. Обличчя серйозне, руки складені.

— Він… чекає вас, міс’є Дарроу. Він дуже слабки і скоро… — Я поставив руку, щоб вона не продовжувала.

Я зайшов у спальню. Батько лежав на ліжку, підключений до апаратів. Крапельниці, датчики, шурхіт кисневого апарату.

Міцний, величний чоловік, яким він був завжди… зник. Переді мною був старий, виснажений, майже прозорий. Він підняв очі, і я побачив… радість.

— Сину… — прошепотів він. — Ти прийшов.

Я застиг на місці. Мене стискало зсередини.

— Ти не дзвонив мені чотири роки, — сказав я різко.

— Знаю… — його губи тремтіли. — Я боявся, що ти не візьмеш слухавку. Боявся, що… уже запізно.

Я стояв, холодний. Він дивився теплом.

— Ти навіть не уявляєш… — батько всміхнувся сумно. — Як я скучив.

Я зціпив зуби. Я хотів злитися. Хотів відштовхнути. Але коли я бачив його руки — худі, з синіми венами… Коли бачив, як важко йому дихати… Злість ротанула.

— Ти… — він ковтнув повітря. — Ти помужнів. Я пишаюся тобою.

Я відвів погляд.

— Ти не знаєш мене.

— Знаю достатньо, — тихо відповів він. — Знаю, що ти завжди був сильнішим, ніж думав. І кращим, ніж вважав.

Його слова розривали мене зсередини. Я сів поруч. Мовчав. А він говорив — обережно, повільно, ніби боявся втратити шанс. Говорив добре. Тепло. Так, як не говорив усе моє життя. 

— Тату… — голос зірвався.

Він повернув голову до мене.

— Вибач мене. Я не дзвонив, не приїжджав.

— Це я маю вибачатися. Я тебе звинувачував у смерті сестри. 

— Тату, я винен. 

— Ні! Пожежа почалась не із-за тебе. 

— Але я не врятував її.

— А якби ти помер рятуючи її? Ти і так провів рік в комі. Якби ти не прийшов до тями, я б точно не пережив ще твою смерть.

— Тату… — Почав я, але сльоза скотилась з обличчя. Я витер її рукою. — Вибач, чоловіки не плачуть, — повторив слова батька, які він мені сказав в дитинстві.

— Касс, чоловіки теж люди, і ми теж можемо плакати. Сльози це прояв наших емоції. Якщо ми не будемо їх показувати і мовчати ховаючись за льодяною зовнішностю, хто зможе нас полюбити.

— Я вже втратив свій шанс на любов, мене не можна поюбити. Я сильно поганий.

Я підняв очі. Він дивився прямо в мене. Мудро. По-батьківськи.

— Хочу на двір. Там сніг іде?

— Обов’язково піде, але там холодно.

— Походиш зі цим старим дурнем? — він посміхнувся, змусивши мене відобразити ту саму реакцію.