51 Розділ

Я прокинувся рано, сонце тільки пробивалося крізь штори, і світло падало на кімнату, наповнюючи її теплом. Пройшла лише одна ніч, але відчуття ваги на серці залишалося, стільки ж скільки і було. Я встав, пройшов на кухню, і саме в той момент з своєї кімнати вийшла Адель. Вона навіть не подивилася на мене. Тиша… пусті очі, і я відчув, як у грудях щось стискається.

Я привітався, чекаючи хоч якоїсь відповіді, а отримав мовчання. Вона повільно пішла на кухню, залишивши мене стояти на місці, розгубленим. Я поплентався у ванну, думки крутилися в голові безупинно: «Можливо, ще один шанс… вона заслуговує на вибачення… можливо, я можу все виправити».

Я вийшов, обережно підійшов до неї, хотів взяти за руку… саме тоді вода з її склянки несподівано потрапила мені в обличчя. Я витер краплі з волосся, відчуваючи, як холод пробирає шкіру. 

— Адель… — почав я, але слова зійшли нанівець. Щось у її погляді змусило мене забути, як дихати. Я підійшов ближче і, майже мимоволі, притиснув її до барної стійки.

— Адель, твоє… — я не помітив, як голос перейшов на крик. — Ти переходиш межу!

Вона дивилася на мене порожніми очима. І я зрозумів: це я зайшов занадто далеко. Моя рука відпустила її, серце билося шалено.

— Міс'є Дарроу… ви ж обіцяли. — промовила вона тихо, майже насмішкувато.

Я сперся руками на барну стійку, так що вона не могла піти. Голова опустилася вниз, голос здався крихким навіть для мене:

— Що мені зробити? Скажи! Я все зроблю! Все! Хочеш, на коліна стану!

Я впав на коліна, руки опустилися, і я глянув на неї знизу. Вона мовчки наблизилася, і раптом запустила свої білі пальці у моє волосся. Я закрив очі. Від її дотику мурашки пробігли по спині, а тіло вже покосилось без сил щоб впасти на неї. Обійняти. Але я зібрав сили в кулак і встояв. 

— Все? — перепитала вона тихо.

Я кивнув.

Адель зарядила мені коліно в живіт. Від неочікування я рикнув і впав на підлогу спираючись руками.

— Повезло, що у тебе є прес, — сказала вона.

— Рука болить? — ледве почув я себе.

Вона повільно присіла до мене. 

— Я ж сказала не підходити. — відповіла вона, відходячи від мене, і останні її слова впали на мене важким каменем:

— Сьогодні я з'їду.

Я залишився на колінах, дивлячись, як вона йде, і відчув порожнечу. Вхідні двері клацнули. Я видихнув. І коли це я став таким? Як я докотився до того, щоб стояти на колінах і мною маніпулюють як песиком? Я ледве піднявся. На очі попав сніданок, який вона приготувала. Для мене? Я постояв секунду і не думаючи зніс це все це на підлогу. посуд розбився, а їжа розлетілась. Слідом полетіла чашка. Я крикнув, так голосно, що аж в горлі почало дерти.