45 Розділ

— Я не чув, як ти прийшла, — сказав він спокійно.

Його голос був тихішим, ніж зазвичай, без звичної різкості.

— Щойно прийшла, — відповіла я, ковтнувши воду.

Він кивнув, нахилив голову трохи вбік.

— Зрозуміло. — Пауза. — А що за сюрприз ти мені вчора готувала?

Я моргнула. Ох. Добре, що склянка була міцна.

— Який? — зробила вигляд, що не розумію.

Він злегка насупив брови.

— Ти мені про нього писала.

— А… це… — я видихнула, відвела погляд. — Нема його. Ти поводився погано.

Його губи сіпнулись і розпливлись в усмішці.

— А те, що ти сьогодні сказала? — кинув він тихо, але гостро.

Його очі впилися в мене, наче він чекав на якусь мою нову брехню. Я поставила склянку, притримуючи її пальцями. Металевий смак хвилювання торкнувся язика.

— Я… — Я подумала, що краще він буде думати, що я ідіотка, яка закохалась у свого ворога… ніж дізнається, що я посперечалась на нього. Але я не встигла нічого сказати.  

Він зробив крок ближче. Повільний. Начебто невпевнений. Нечастий для нього. Він зупинився навпроти, настільки близько, що я могла відчути запах його парфуму — холодний, різкий, схований під теплом тіла.

— Адель… — сказав він низько. — Послухай мене, добре?

Його голос змінився. Став м’якшим. Набагато небезпечнішим. Таким, від якого всередині наче щось розчиняється.

— Я знаю, я сказав стільки речей, від яких тобі було боляче. І, можливо, я заслуговую, щоб ти відвернулась. Але є те, що я більше не можу тримати в собі. Ти… ти не чужа мені. Не була вже давно.

Ти живеш у моїх думках — постійно. І щоразу, коли я ловлю себе на цьому, всередині підіймається страх… Не хочу жодного іншого імені в своїй голові, окрім твого. Я не хочу цілувати тебе “для рахунку”, як ти сказала. Це дурниці. Я хочу цілувати тебе, бо цього хочу я. Бо цього хочеш ти. Бо я вже не можу спокійно дивитися на тебе й робити вигляд, що нічого не відчуваю. Я дивлюся — і в мені все горить. Я думав, що помилився, коли забрав тебе з притулку, але… Поки я спостерігав, як ти смієшся, як нахмурюєш брови, як тримаєш чашку обома руками. Поки я бачив тебе. І все. Помилки більше не було. Але відчуття провини… воно лишилось. Я досі винен тобі. За слова. За холод. За те, що дозволив тобі думати, ніби ти — помилка. Ти ніколи нею не була, Адель. Я не можу уявити як важко тобі було. Але я хотів, щоб ти знала правду: я не хочу життя, у якому тебе немає.