34 Розділ

Він дивився на Адель і не розумів, що зараз трапилось. Намагався зрозуміти, що її зламало зараз. Адель закрила руками обличчя й скорчилася ще більше. Повітря рвалося з грудей так, ніби вона задихалась.

Люди, які проходили повз, почали оглядатися. Хтось кинув швидкий погляд, хтось сповільнив крок — незрозуміла картина: дівчина на землі, чоловік біля неї.

“Він зараз на мене накричить…” Пронеслося у неї в голові. “Скаже, що я принижую його… що я смішу його… Я знала… знала, що так буде… Він розсердиться… він знову… боляче… боляче…”

Вона стишилася й тільки тихо повторила, шепочучи крізь пальці:

— Не чіпай мене більше. Ніколи.

— Адель, — тихо сказав він, але в голосі вперше чулось щось схоже на… зламаність. — Я не торкнусь тебе. Чуєш?

Вона не відповідала, тільки хлипала, намагаючись зупинити дихання, що збивалось.

— Подивись на мене, — він говорив тихо, просив. — Подивись, Адель.

Вона повільно підняла очі, всі червоні, заплакані.

Каспіан затримав подих. На секунду. Мить.

— Хто сказав тобі, що я щось зроблю? — його голос знизився, став майже темним. — Хто зробив з тобою таке, що ти чекаєш цього від мене?

Адель тремтіла, як листок у вітрі. Вона відкрила рот, але голос не з’явився.

Дарроу подивився на її руки — ті, що прикривали обличчя, і на сльози, що все ще падали на землю.

— Ти такий. 

— Ні, — прошепотів більше до себе і потер обличчя рукою. — треба закінчувати грати у ненависть. Ти чула? Обіцяю тобі, я не… не збираюся тебе більше контролювати.

Люди довкола продовжували оглядатися, але Каспіан не звертав на них уваги.

Він простяг руку до неї.

— Дозволь мені допомогти тобі… хоча б встати.