32 Розділ

І коли вони від’їхали, я раптом відчула — сьогодні вперше за довгий час мені не боляче. Сніг хрумтів під ногами. У навушниках грала м’яка музика — щось легке, світле. Я йшла повільно, аж занадто, роздивляючись кожен теплий вогник у вікнах.

Повітря пахло морозом і випічкою з сусідньої кав’ярні. Я зітхнула — вперше за довгий день відчувала спокій. Лея… її сміх, її тепло, її обійми. Наче хтось став поряд і підтримав. Я йду додому. І мені навіть не страшно, що він там буде сердитий. Навіть якщо буде — це ж Каспіан. Він завжди такий.

Під ногами все густіше лягав сніг. І я раптом підняла голову вгору. Сніжинки падали просто на моє обличчя, на війки, на губи. Крутилося все навколо, і мені здалося — ніби я лечу вгору, прямо в небо.

Я засміялася вголос, тихо, сама до себе. Може, я й справді трохи ненормальна. Але… щаслива. Дивно від цього слова всередині. Я знову опустила погляд — і посмішка застигла. Усього за кілька метрів від мене стояв чоловік у темному пальто. Темне волосся трохи розтріпане вітром. Руки — в кишенях. Спина пряма. Голова ледь нахилена набік. 

І погляд. Прямо в мої очі. Так, ніби я запізнилася на щось важливе. Як довго він тут стоїть?.. Холодно ж… Я навіть не зупинилась — застигла повністю, ніби сніг мене приклеїв до землі. Пальці похололи, хоча в рукавичках було тепло.

Серйозно? Він?.. Він прийшов сюди? Каспіан Дарроу?.. Невже справді чекав. Невже… переживав? Він зробив крок до мене. Просто один — але від нього чомусь повітря стало ще холоднішим. Тоді — другий. Повільно, без поспіху, як хижак, який не збирається втрачати здобич.

Якби я побачила його обличчя, я б могла вгадати який у нього настрій, але я не могла розібрати. Ковтнула повітря. Ще тепер воно стало різким, холодним, аж до болю в грудях. Він не зводив із мене очей — темних, складних і… інших. Не таких, як у університеті. Не таких, як у квартирі після сварок. Каспіан зробив крок і я змогла розгледіти його очі. Вони були напружені, глибокі.

— Каспіан… — ледь прошепотіла я, навіть не впевнена, що вийшло сказати.

Він не відповів одразу. Лише підійшов ще ближче — на стільки, що я вже відчувала його подих у морозному повітрі. І тільки тоді він зупинився.