31 Розділ

Магазин закрився швидше, ніж закінчилась зміна. Ми погасили світло й пішли у найближчу кав’ярню. Затишну, теплу, пахло шоколадом. Ми взяли какао, сіли біля вікна. Говорили про все: дитинство, роботи, дивні сни, смішні ситуації в школі. Я ловила себе на думці, що Лея дивиться на світ не просто легко, а з вражаючим позитивом.

Їй погано, але вона сміється. Їй важко, але вона жартує. І я не розуміла, як можна бути такою справжньою поруч із чужою людиною. Її телефон задзвонив. Вона поставила на гучний.

— Алло? — її голос став теплим.
— Я скоро заїду, — сказав чоловічий голос. — Не йди сама по темних вулицях.
— Та я не збиралась, дурнику, — усміхнулась вона. — Чекаю.

Коли дзвінок закінчився, я обережно спитала:

— Чому ти на гучномовець поставила?.. Може, я не мала слухати…

— Та ну, — вона махнула рукою. — Ми ж разом сидимо. Було б негарно тікати в кут. Та й… я тобі чомусь довіряю.

Я відчула тепло всередині. Несподіване, але приємне.

У каси я приклала телефон до терміналу.

— Я пригощаю, — сказала я з усмішкою. — Давай дружити, Лея?

— А хіба ми ще не подруги? — вона здивовано підняла брови.

— Точно… — тихо протягнула я.

Ми вийшли на вулицю. До тротуару під’їхало авто. Її брат — світле волосся, тепла посмішка. Такий же добрий погляд.

— Підвезти? — чемно запропонував він.

— Ні, дякую, — я ввічливо похитала головою.

— Це Адель, — сказала Лея брату, представляючи мене.

Вони й справді дуже схожі. Я мимоволі спитала:

— Ви… двійнята?

— Майже. Ми близнюки, — засміялась вона.

— Ого…

Лея вже сідала в машину, і я подумала, що це все. Але вона закрила дверцята, підбігла і міцно мене обійняла. Тепло. Справжньо.

— Я напишу тобі, Адель, — сказала вона.

— Добре! Буду чекати, — відповіла я, не стримуючи усмішку.