28 Розділ

— Мартон, що ти там несеш? — я сказав найхолоднішим голосом, на який був здатен.

Замість відповіді — її тихий смішок. Грайливий. М’який. Такий, що зміг мене вибити з рівноваги за одну секунду.

— Кааас-пі-а-не… — протягнула вона з насмішкою. — Ти дзвониш? Ти так скучив?

— Я хочу знати, що ти зараз робиш у моїй футболці якщо тобі, одягни шубу, блін, залізь під ковдру і сиди поки я не приїду.

— А… як ти дізнався що це твоя футболка? — ще один смішок.

— Я не сліпий і не страждаю маразмом. Адель, перестань. 

— А якщо не хочу? — вона прямо в телефон видихає, голос ніжний, грайливий, дратівний до мурах. — Мені подобається, що ти нервуєш.

Я зняв окуляри і провів рукою по обличчю.

— Я не нервую.

— Ну, так. Ти ж холодний айсберг. Повністю спокійний. Абсолютно рівний. І зовсім-зовсім не уявив мене..?

Я закрив очі й сперся на стіну.

— Ти що там завсім?

— Переодягаюся.

— Навіщо мені ця інформація, Мартон?

— Ой, ну все. Не цікаво. — вона засміялася ще раз. Мені захотілося вити. — Я просто дивлюсь фільм. Хочеш, скажу який?

— Мені байдуже.

— Доообре, не злись, — нарешті сказала вона більш м’яко, але з тою ж лукавинкою. — Просто хотіла, щоб ти подумав про мене. Хотіла, щоб скучив.

— Я не… — я замовк, бо почав брехати самому собі.

— І… — її голос став низьким, майже шовковим, — хотіла почути, як ти вимовляєш моє ім’я, коли злишся. Каспіоне.

В мене щось нервово сіпнуло в грудях.

— Ти граєшся зі мною, — сказав я хрипло.

— Ти ж любиш ігри.

— Ні.

— Брешеш.

Я зціпив зуби так, що аж заболіло.

— Я буду через двадцять хвилин, — сказала вона раптом. — Ти вдома?

— Ні, я в універі.

Адель скинула дзвінок. Я стояв у порожньому коридорі, тримаючи телефон біля вуха, повністю вибитий з колії. Зайшов назад у кабінет, намагаючись зібрати на обличчі спокій, професійність і ту стриманість, яку вважали моїм “фірмовим стилем”. Хоча всередині в мене ще досі горіло бажання вбити цю маленьку нахабу, яка за десять хвилин встигла вивести мене з рівноваги сильніше, ніж будь-який іспитний тиждень.

— Міс’є Дарроу, — директор поправив окуляри. — Ви мали представити звіти по фізичному факультету.

— Так, звісно, — я стиснув пальці в замок і почав. — За останній місяць продуктивність студентів зросла на тринадцять відсотків. Нові лабораторні роботи впроваджені. Два кандидати подали заявки на додаткові дослідження. А ще ми отримали погодження на фінансування оновлених стендів. Також…

Телефон завібрував у кишені. Я перепросив і дістав його, навіть не думаючи, як це виглядає.

“Я не зможу прийти, я забула, я на роботі.”

— Все гаразд, міс’є Дарроу? — директор підозріло нахилив голову.

— Так, — я швидко прибрав телефон. — Продовжу. Також наразі ми завершуємо атестацію магістрів. У цьому році рейтинг вищий. І якщо ми збережемо темпи, факультет... — Хоч убий, я не пам’ятаю, що сказав далі. Слова виходили автоматично, наче я читав чужий підручник.

Коли я закінчив, коротко кивнув:

— Якщо питань немає, я би хотів повернутись до роботи.

— Є одне, — директор склав руки. — Завтра зайдіть до мене зранку. Є питання щодо вашої дисципліни та одного зі студентських проєктів.

Прекрасно. Ще цього не вистачало.

— Добре, — я кивнув і вийшов.

У коридорі набрав Адель. Одразу скинула. Я зупинився. Як вона могла? Я натиснув “дзвонити” знову. Скинула. Ще раз. Скинула.