27 Розділ

Тиждень заліків — найгірший період у житті будь-якого викладача. Студенти нервові, викладачі не менш напружені, адміністрація ходить коридорами з такими обличчями, ніби хтось помирає кожні двадцять хвилин. На методраді всі втомлені, злі й хочуть додому, а я сиджу, слухаю про «покращення оцінювання» і «необхідність суворого контролю» та думаю, що з’їв би зараз шашлик і заснув би у своєму кабінеті.

І тут — дзень. Адель Мартон.

Я. Отримав. Повідомлення. Від Адель. Вперше за три роки…

Пальці завмерли над столом. Я навіть не одразу відкрив, бо мозок тупо не повірив. За три роки — перший раз. Вона ніколи мені не писала. Николи. Що? Навіщо? Що сталося?

«Повертайтеся раніше, вас чекає приємний сюрприз.»

Я ледве не вдавився кавою. Що? Сюрприз? Який? Ти що задумала, мала психопатко?..

Є одна приказка: кожен думає в міру своєї зіпсованості. І… ну… мені вистачило трьох секунд, щоб уявити те що точно не можна було. Ладно, неважливо. Я різко відігнав ці думки.

— Дарроу, ви щось хотіли додати? — сварливо питала завкафедри.
— Ні, — хрипло сказав я. 

Дзень.

Вона надсилає фото.

Я мало не впустив телефон. Адель… в нашій квартирі… у моїй… футболці. У футболці, яка на ній виглядає так, наче її можна використати як сукню. Розпущене волосся. Розтріпані пасма на плечах. Очі — блискучі, трохи грайливі, трохи нахабні. Вона вирішила використовувати мій одяг, як свій? у неї нема футболок? Звісно я тупий, я знаю нащо вона це робить. Просто я не знав навіщо..

І підпис під фото — просто смайлик поцілунку.

Я вперся ліктями в стіл. Адель. Ні. Не треба.

Мене аж перекрутило від того, що я відчув. Це ненормально. Це… я не маю права. Я той, хто зламав їй життя. Хто був для неї демонічним вироком, а не підтримкою.

І все одно… як вона могла виглядати так…

Я одразу написав: «Ти вдома?»

За секунду — відповідь: «Так.»

Я аж стиснув щелепу. «Чому не в універі?»

І тут вона… «Не твоя справа.»

Я прикрив лице долонею й ледве не засміявся від злості.

— Господи, ця дівчина доведе мене до… — прошепотів я сам до себе.

І от найгірше: навіть її «не твоя справа» викликало у мене якісь теплі, дивні, неправильні відчуття. Якщо вона справді готує сюрприз — навіть не уявляю, хто з нас більше пошкодує. Я намагався зробити вигляд, що слухаю, але мій телефон усе вібрував. Один раз. Другий. Третій. Я крадькома глянув під стіл.

Адель: «Не хвилюйся, я поводжуся добре.»
І смайлик, блін, з німбом.

«Що ти там робиш?» — я набрав, але не відправив. Бо знаю: як тільки запитаю — вона стане ще нахабнішою.

Дзень.

Адель:
«Мені трохи холодно у твоїй футболці… Може, прийдеш зігрієш?»

Я здавлено втягнув повітря. Вона або тупа або тупа. Тут лише два варіанти. Так банально мене дурити. Так банально якусь дурню писати. Я впевнений, що вона просто мені мстить за щось. Але чому так? Краще б вона мене вдарила. Вона знущається. Вона реально знущається.

Дзень

Адель:
«А може мені вдягнути… нічого?»

Я різко встав, стілець гепнувся назад, усі голови повернулися до мене.

— Все гаразд? — запитала завкафедри.

— Так… перепрошую… терміновий дзвінок… — я навіть не дослухав, схопив телефон і майже вибіг у коридор.

Двері зачинились — і я одразу натиснув виклик. Вона взяла на другому гудку.