25 Розділ

— Спи, Мартон. Поки я остаточно не зійшов з розуму.

Бо якщо я зайду зараз…

Вранці прокинувся я від запаху їжі. Що вже підозріло.

Я піднявся, пройшов до кухні, і побачив її. Стоїть у моїй футболці, яка їй велика, рукава закатані, волосся зібране абияк, на плиті щось шкварчить. І посмішка. Найгірше — посмішка.

— Ти… що це? — я навіть забув скласти нормальне речення.

Вона поставила тарілку переді мною, так обережно або навіть лагідно.

— Я зробила сніданок, — сказала так буденно, ніби робила це кожного ранку протягом десяти років.

Я подивився на тарілку. Потім на неї. Потім знову на тарілку.

— Ти що зробила? — уточнив я, бо мозок не вірив.

— Сніданок, — вона підняла плечима, усміхаючись. — Хтось же має.

Я ледве не поперхнувся повітрям.

— Адель. — я сів, бо стоячи це важко пережити. — Ти… вчора… сказала «один-один». Це що гра?

Вона розсміялась тихенько і сіла навпроти.

— Можна сказати й так.

Я втупився в неї.

— Ти зі мною граєш? Рахунок ведеш? Хто кого більше поцілує, чи що?

— Ні, — вона хитнула головою і повільно усміхнулась так, що в мене по спині побіг холодок. — Ти просто мені подобаєшся.

Я завис. Ні, серйозно. В мене слів не знайшлося.

— Ти головою не вдарилась? — нарешті видавив я. — Якщо ти вздумала грати в такі ігри зі мною…

— Я виграю, — перебила вона мене спокійно.

Мене переклинило.

— Що ти виграєш?! — я підняв голос, бо просто не знайшов іншого способу впоратись з тим, що я відчув.

Вона подалася трохи вперед, оперлась на лікоть і посміхнулась ще ширше, тепліше, м’якше.

— Тебе.

Я відкинувся на спинку стільця, бо нахилившись ближче я б… ну… не витримав би.

— Адель… — я потер обличчя долонею. — Чорт, не роби так. Не посміхайся так. Не говори цього. Не… — я зупинив себе, бо мало не сказав «не змушуй мене хотіти тебе ще сильніше».

Вона підперла підборіддя долоньками.

— Чому? — спокійно, по-дурному щиро.

Я різко підняв на неї очі.

— Бо я не граю в стосунки. І не вмію. І взагалі… Я не твій варіант.

— Мій, — відрізала вона.

Я впустив голову назад, видихнувши різко.

— Ти знущаєшся.

— Ні, — вона підсунула мені чашку чаю. — Я вчора казала правду.

Я підняв брову.

— Яку саме? Що ти мене любиш?

Вона кивнула, а я хмикнув, намагаючись бути саркастичним, але вийшло занадто тихо.

— Тобі лікуватися треба.

— Можливо. — Вона посміхнулась ще тепліше. — Але я все одно виграю, Каспіоне.

— У чому, чорт забирай?!

— У тому, щоб ти перестав від мене тікати.

Я завмер.

Вона дивилась прямо в мене. Без страху. Без гри. І я зрозумів — вона не жартує. Вона справді збирається мене виграти, хоча я навіть і не уявляю у чому. Я різко відвернувся до тарілки.

— Їж, — тихо сказала вона. — І не бурчи.

— Я і не бурчу. — буркнув.

— Бурчиш, — усміхнулась вона.

— Замовкни, Адель.

— Добре. — вона піджала губи. 

— Ти не хочеш мене поцілувати? — запитала вона тихо, ледве чутно.
Я глянув на неї, нахмурився.
“Хочу” — подумав я.

— Ні, дякую. — Я різко повернувся, взяв рюкзак і вийшов із квартири.