24 Розділ

Хлопець на вулиці обіймав її — і я мало не вилетів через балкон. Едісон, довбаний ідеаліст з добрими очима. Той, хто може їй дати те, чого я не можу: нормальність. Я б ніколи це не визнав уголос… але саме це мене й злить. Я зітхнув важче, лобом впираючись у двері.

— Чортова Адель… — вирвалося крізь зуби.

Коли вона поцілувала мене щойно… Я думав, у мене серце вилетить з грудей. Трясця, я ж майже втратив контроль. Майже схопив її обличчя і поцілував так, щоб вона більше ніколи не сумнівалася, кому належить її рот.

І саме тому я зупинився. Бо ще трохи — і я втопився б у ній. А я не маю права. Так я собі кажу. Щодня. Я відштовхнувся від дверей і пройшов коридором, але ноги все одно тягнули назад. Дурень. Хіба не хотів позбутися її? Хіба не мріяв про спокій?

А тепер цей “спокій” влаштував мені моральну дилему. Я стиснув кулаки. Вона сказала, що любить мене. Я б засміявся, якби не відчував, як мене прошило теплом від цих слів. Це ненормально. Я — не той, кого вона може любити. Не той, хто має її любити.

Яка ж вона… маленька, дурна сміливиця. І чому так хочеться повернутись, відкрити двері й забрати свої слова назад? Чому так хочеться притиснути її і відчути, як вона знову дихає мені в губи? Чому хочеться, щоб вона повторила… це?

Я вилаявся тихо.

— Каспіон, ти вляпався. По самі вуха.

Я пішов на кухню, налив собі холодної води. Руки тремтіли — я сховав це в кишені. Я не маю права бути слабким. Не перед нею.

«Я тебе люблю, Каспіане Дарроу.»

— Ні. — прошепотів сам собі. — Не смій. Не смій цього хотіти.

Та клята правда все одно повзала під шкірою: 

Я давно її хочу. Сильніше, ніж дозволяю собі думати. Я знову підійшов до дверей її кімнати. Зупинився. Рукою торкнувся ручки. Ще трошки — і я зайду. Ще трошки — моя гідність провалиться. Я відісмикнув руку.