21 Розділ

— Ну чудово. Тепер вона вже й погрожує моїм друзям. — Він помовчав. — То… — він ковтнув. — Ти не будеш зі мною зустрічатися?

Адель опустила погляд.

— Вибач, Едісоне. Ти гарний друг. І партнер по проєкту. Але…

— Ей, — він усміхнувся сумно, але щиро. — Тоді давай бути друзями, гаразд?

Вона видихнула. З полегшенням. З вдячністю.

— Давай, — усміхнулась вона.

Їхні чашки торкнулися — “за дружбу”

***

Каспіан почув, як клацнув замок вхідних дверей. Він ледь встиг кинутися в крісло, розгорнути першу-ліпшу книжку, яку схопив з полички, і зробити вигляд, що він сидів так уже годину, а не дивився на Адель з балкону.

Двері відчинилися тихо, адже Адель намагалася не видавати жодного зайвого звуку. Вона зайшла і обережно зачинила двері, спершись спиною на них. Каспіан не повів навіть бровою.

— Де була? — тихо, ніби між іншим.

Він навіть сторінку не перегорнув, просто трохи підняв погляд на неї крізь війки.

Адель розстібнула куртку, не дивлячись на нього.

— Не твоя справа.

Його брова сіпнулась, але він знову сховав емоцію за холодом.

— Мабуть, не моя.

Вона різко розвернулась у його бік.

— О, невже? А ти чому мене поцілував? — спитала ніби це звичайна справа.

Він повільно закрив книжку двома пальцями. Спокійно. Наче в нього безкінечний запас терпіння.

— Ти теж мене цілувала.

— Я перша питаю.

Каспіан зітхнув, підвівся з крісла й підійшов ближче. Між ними було всього кілька кроків. Він схилив голову вбік.

— Хтів відчути, як це — цілувати когось настільки жалюгідного, як ти, Адель.

Вона засміялася, але сміх був різкий, колючий.

— І як? — її очі блиснули. — Напевно, потім побіг швидко рота мити? 

Його щелепа стиснулася.

Адель уже хотіла пройти повз нього на кухню, але різко зупинилась. В пам’яті спливла блондинка з хімічного факультету, її крик, «не підходь до нього», і той погляд, повний ненависті та ревнощів.

Вона повернулась до Каспіана.

— А мені от сподобалось. —  Її голос був тихим, але впевненим.
— Хоч ти і вкрав мій перший поцілунок.

У нього в очах щось блиснуло — щось небезпечне, різке, неконтрольоване.

— Я це побачив. — Він зробив крок ближче. — Ти навіть не знала, куди руки діти. Чому ти не виривалась?

— Яка тобі різниця.

Він нахилився ще ближче, так, що вона могла відчути його подих.

— Може, я і розраховував тебе відпустити.

Вона кліпнула.

— Не було схоже. Чого ти завівся?

— Бо я тепер жалію про цей поцілунок.

— А я — ні.

Каспіан замружився на секунду, ніби зібрався з силами. Потім хрипло кинув:

— Треба було думати. Я так і не навчився думати. Що тоді тебе взяв, що тут…
Він махнув рукою, різко, злісно.
— З тобою одні проблеми, Мартон.

Адель перепліла руки на грудях і нахилилась вперед.

— Ну от, тепер будеш піклуватися…

— Ти захворіла чи що?

Вона повільно посміхнулась, зухвало.

— Так. Від твого погляду тану. Дивись на мене завжди…

— Марроу, ти ще тупіша, ніж зранку. Це тебе так той мудак?.. Ти… п’яна?

— Ні!

— З чого мені бути п'яною?

Він скривився.

— З ким ти там обіймалась?

— Яка тобі різниця.

— Дійсно…

— Ніколи не було і зараз не треба.

— Тоді чому я це бачив з балкону? — гарчить. — Цей твій "друг" тебе проводжає, обіймає, а ти навіть не відштовхуєш.

— Бо вмію цінувати увагу.

— Ну то може, хай він і цілує тебе далі? — Каспіан підходить ще ближче, майже торкається її чола своїм. — Може, він не пошкодує потім?

— А ти правда шкодуєш?

Пауза. Хвилина тиші. Тільки їхні подихи.

— Шкодую.

— А я — ні. — Знову повторила Адель грайливо.

Він нервово засміявся. Ледь. 

— Ти мене зводиш з розуму, Адель.

— Так і має бути.

Він стиснув кулаки.

— Хочеш сказати, це не він тебе так розніс? Ти не через нього ось так стоїш, червона, гаряча, з очима, які блищать?

— Я стою так, бо ти мене бісиш.

— Навзаєм.

Пауза. Дуже довга пауза.

— Ну перестань, Каспіане… я ж нормально питаю…

Він хотів ще щось кинути різке, але замовк. І в ту мить у нього в голові клацнула ідея — дурна, небезпечна, але надто приваблива.

Він вирішив її налякати.