20 Розділ

Дзвінок над дверима пролунав, і Лея вийшла — наче промінь світла, що просто пройшов повз і лишив після себе тепло. Адель видихнула, закрила касу, погасила світло й зачинила двері магазину на ключ. Вулиця зустріла її прохолодою вечора — передзимовий Париж дихав м’яким холодом та ароматом випічки з сусідніх кав’ярень.

Вона закуталася в шарф і рушила у бік кафе, де чекав Едісон. Кроки були швидкими, але думки — розкиданими. Про роботу. Про Лєю. Про Дарроу. Про завтрашній день і дурнувате “закохай у себе місьє Дарроу”.

Вона сама не помітила, як опинилась біля теплих вогнів потрібного закладу. Кафе було майже порожнім, у вікна лився жовтий світ старих ліхтарів. Едісон уже сидів за столиком біля стіни, з книжкою в руках і чашкою чаю перед собою. Коли Адель підійшла, він одразу підвівся.

— Ти не запізнилась, — сказав він, усміхаючись. — Я просто прийшов раніше.

Адель зняла шарф, сіла навпроти і відчула запах кориці, який змішувався з ароматом кави.

— То… наш проєкт, — почав він, відкриваючи ноутбук. — Нам треба визначитись із методикою. Я зробив кілька чернеток…

Він говорив, показував формули, креслення, розрахунки. А вона… дивилася на екран, але нічого з того не чула. Її думки бігали зовсім не до матеріалу. До дверей аудиторії. До сильних рук. До чужого дихання біля губ. До поцілунку… Але Адель намагалась усілякими способами відігнати ці думки.

— Адель? — Едісон нахилив голову. — Ти взагалі тут?

Вона здригнулась і сіпнулася руками.

— Так! Тобто… ні. Я думала.
— Про проєкт?
— Ну… так. — Вона точно брехала.
— Ага, — він усміхнувся криво. — Так і повірив.

Дівчина закусила губу.

— Я просто… обіцяю, що зараз зосереджусь.

Едісон м’яко засміявся.

— Добре. Сконцентруйся, будь ласка.

Вони попрацювали ще хвилин двадцять. Адель заспокоїлась, перестала думати про Дарроу. Ну, майже. А коли вони закрили ноутбук, Едісон раптом підняв руку, покликав офіціантку.

— Мені ще чаю, будь ласка. — він глянув на Адель запитальним поглядом.
— Ні, дякую.

Коли офіціантка відійшла, він поклав руки на стіл. І погляд його змінився — став серйозним, тихим.

— Слухай… Адель… мені треба дещо сказати.

У неї пробіг холодок вздовж хребта. Серце підстрибнуло.

— Що?
— Ти мені подобаєшся.

Вона мало не вдавилась власним повітрям.

— Едісоне… я…
— Знаю, це різко. Але я не хочу ходити навколо. Ти мені подобаєшся давно.

Її пальці тремтіли. Добре, що він цього не бачив.

— Ти теж мені подобаєшся, — сказала вона нарешті.
На секунду його обличчя засвітилось.
— Як друг, — додала вона тихо. — І не більше.

Пауза.

— У тебе ж… є дівчина. Хіба ні? — запитала вона, намагаючись урятувати ситуацію хоч якось.
— Нема. Звідки ти взяла?
— Та блондинка… з хімічного факультету.
— О, Господи… — він закотив очі. — Вона просто бігає за мною. Мені не цікаво. Вона тобі щось сказала?
Адель кивнула.
— Щоб я до тебе не чіплялась.

Едісон стукнув пальцями по столу, роздратовано.