19 Розділ

Дівчина підійшла ближче й усміхнулася так тепло, що Адель одразу розслабилася.

— Привіт, ти новенька? — запитала вона дуже милим голосом.
— Так… сьогодні перший день, — тихо відповіла Адель.

— Ох, бідолашка. Перший день завжди найважчий, я пам’ятаю свій — я розплакалася вже через півгодини, — дівчина засміялася так щиро, що хотілося сміятися разом з нею.

— Ти теж тут працюєш?
— Ага. Я думала, що ніколи не розберуся з касою, — вона заглянула за прилавок. — Але ти справляєшся чудово, я бачила здалеку. Ти дуже швидко працюєш.

Адель почервоніла. Їй давно ніхто так щиро нічого приємного не казав.

— Я Лея, — дівчина простягнула руку. — Якщо що, я поруч. Можеш кликати, я підкажу все, що треба. Не бійся ставити питання.

— Адель, — вона несміливо потиснула її руку.

Лея, її рука була теплою, м’якою.

— Красиве ім’я, — сказала дівчина. — Тобі тут сподобається. Люди бувають різні, але ми тримаємось разом. Якщо щось піде не так — кажи мені. Добре?

Адель відчула, як щось у грудях дивно стислось. Доброта. Нормальна, людська. Її давно не обіймали теплом у голосі.

— Дякую, Лєє…

— Та за що? — дівчина усміхнулася ще ширше. — Хочеш чай після зміни? Я пригощу.

— Може… так, — Адель кивнула.

Адель глянула на годинник — 16:48.
Серце стукнуло сильніше.

— Господи, я запізнююсь, — прошепотіла вона.

— Куди? — Лея нахилила голову, усміхаючись.
— На вечерю… з одногрупником. Ми в парі над проектом, — швидко пояснила Адель, поправляючи свою сумку.

— О, тоді біжи, — Лея грайливо підморгнула. — Не змушуй хлопця чекати, це негарно.

Адель засміялася легенько, хоча в душі було не до сміху. Вона на секунду затримала погляд на цій дівчині.

— Завтра о котрій закінчуєш? О п’ятій? — спитала Лея.
— Так…
— Супер. Тоді я зайду і підемо по чай. Я поведу тебе в маленьке місце поруч, там дуже смачна випічка.

— Домовилися, — Адель відчула, як мимоволі усміхається.

— А можна питання? — Адель спинилася. — А ти чого прийшла так пізно? Уже майже закриття.
— Хотіла купити крем і блокнот, — Лея підняла пакет. — А побачила нову дівчину за касою… думала, не можна просто пройти повз і не познайомитись. Мені таке не подобається. Людина має знати, що вона тут не сама.

— Дякую… правда, — тихо відповіла Адель.

— Дай свій Фейсбук, — сказала Лея і простягнула телефон.
Адель ввела свій профіль.

— Все, я тебе знайшла. Напишу завтра, щоб не забути за чай, — Лея усміхнулася ще раз і легко торкнулася її руки. — Гарної тобі зустрічі. І бережи себе, добре?

— Добре…