13 Розділ

Всюди була темрява. Як тільки я закривала очі уявляла його обличчя — холодне, роздратоване, незбагненне. І сльози, що текли, зливалися з люттю, з образою. Я ненавиділа його і водночас ненавиділа себе за те, що не можу нічого зробити, щоб вирватись з цієї клітки.

Наступний ранок видався жахливим. Очі опухлі від сліз, повіки важкі, ніби камінь. Живіт зводило, кожен крок віддавався тупим болем у низу живота. Я звикла до цього болю, але сьогодні — це був добиваючий удар. Я ледве добралася автобусом, і коли зайшла в аудиторію, хотіла тільки впасти й зникнути.

Перша пара була з цим кретином. Я навіть не намагалась сидіти рівно — просто лягла на парту боком, дивилась у вікно й намагалася дихати.

Він один раз покликав мене по імені. Я не зреагувала. Сльози підступили, некеровані. Я ковтала їх, але ті все одно поверталися. Його кроки. Тихі, точні, впевнені. Мені не треба було дивитися — я знала, що він підходить.Його рука лягла мені на плече. Тепла, важка, впевнена.

— Адель, — повторив він, уже низько, прямо над моєю головою.

Я підвелась, різко, і наші погляди зустрілися. Його очі — холодні, різкі, наче ріжуть. Темні, заплутані, з претензією на владу над усім світом.
Мої — червоні від сліз, болючі, втомлені, але повні злості.
Він нахмурився — справжня розгубленість промайнула в його погляді. Він не розумів. Він не здатен зрозуміти.

Я повільно сіла, відвернулася. В аудиторії стало тихо — всі розглядали нас. Мені було байдуже. Я знову лягла на парту, втикаючи у вікно, у світ, який хоч десь виглядав як в казці.

Едісон підсів до мене. Тихий шелест стільця. Він поклав долоню мені на спину — легку, обережну. Почав погладжувати. Це лише розчавило мене більше. Дзвінок. Я не рухалась. Живіт болів настільки, що я не здатна була піднятися. я ковтнула таблетку і запла володою з пляшки, що завжди була при мені.

Каспіан підійшов знову, цього разу ближче.

— Що з тобою? — голос сиплий, стриманий.

Я вскинула голову й прошипіла:
— Ти взагалі дурний?

Він кліпнув.

— Я не розумію.

— Ти мене вчора… неважливо. — я підвелась різко. — АВідчипись я не в настрої вести з тобою розмову. 

Його тінь змінилась. Очі стали холоднішими.

— Ти не мала права так говорити про мою сестру, — різко.

— А ти мав право мене забирати з притулку?! — я майже крикнула.

— Хочеш повернутися? — він дивився прямо, без м’якого.

— Я хочу тебе вбити, Каспіан Дарроу.

Він зсунув щелепу, руки засунув у кишені — жест, який у нього означав не спокій, а те, що він ледь тримає себе в руках.