10 Розділ

Я зайшла в свою кімнату, зачинила двері й просто впала на ліжко. Не хотіла ні говорити, ні думати. Увімкнула серіал, але навіть його майже не слухала. Головне — тиша між мною і ним.

Каспіана не було вдома. І від цього мені стало легше. Якби було куди піти — я б давно пішла. Але нема. Подруг нема. Родини нема. Гуртожиток переповнений. Якщо втечу — залишуся на вулиці. І від цієї думки тільки важче. Тому замість серіалу я відкрила ноутбук і почала шукати роботу.

На третьому курсі більшість предметів необов’язкові. Мені треба відвідувати тільки основні дисципліни з мого факультету — Факультету прикладної фізики. Там мало дівчат, але мені так навіть зручніше. Просто приходиш, робиш своє і йдеш.

Переглядаючи вакансії, я знайшла роботу касира у денну зміну. Нормальний графік, нормальна оплата. Я одразу подзвонила. Домовилися про зустріч завтра о десятій.

Зранку я прокинулась раніше, зібралась і пішла в університет написати заяву: що відвідуватиму тільки обов’язкові дисципліни. У коридорі було холодно, люди поспішали, хтось пив каву, хтось шукав аудиторію.

Я подала заяву в деканат і вийшла на вулицю. Сніг сипався рівно й тихо. Холод пробирав через шарф, але я йшла швидко. Треба встигнути на співбесіду.

Дорога була довгою, трамваї гуділи, машини їхали повільно. Сніг прилипав до волосся, та я не звертала уваги. Я просто йшла вперед.

Підходячи до переходу, я відчула, як у грудях з’являється тривога. Я перейшла дорогу. Сніг тихо хрумтів під ногами. Треба спробувати.

Зайшла в магазин, тиха мелодія, двері дзенькнули. Усередині пахло випічкою та кавою — приємно, тепло. Порівняно з морозом надворі тут було затишно.

Я поправила рюкзак на плечі й підійшла до стійки. За нею стояла жінка років тридцяти п’яти, акуратна, зі спокійним поглядом.

— Ти на співбесіду? — запитала вона.

— Так… Адель Мартон.

— Добре, проходь у підсобку.

Ми зайшли в невелике приміщення. Стіл, два стільці, електричний обігрівач у куті. Вона подивилась на мене так, ніби намагалась зрозуміти, чи я витримаю.

— Досвіду роботи нема?

— Ні.

— Навчання?

— Третій курс. В мене тільки одна важлива пара щодня, зранку.

— Угу, — вона кивнула. — Ми шукаємо касира на денну зміну: з 11:00 до 17:00. Тобі підійде?

— Так, — відповіла я швидше, ніж встигла подумати.

— Робота проста: каса, викладання товару, інколи допомога на складі. З мінусів — іноді клієнти бувають неприємні. Впораєшся?

— Впораюсь.

Вона посміхнулась. Справжньо, без недовіри чи зверхності.

— Мені подобається твоя впевненість. Бачу, ти стараєшся. Я приймаю тебе.

Я навіть не одразу зрозуміла.

— Тобто… я можу почати?

— Завтра. З документами потім розберемось. Якщо щось буде не зрозуміло — запитуй в Леї, вона тут давно, номер є за касою. І не хвилюйся. Тут нормальний колектив.

Мені хотілося видихнути так, ніби я несла величезну вагу.

— Дякую.

— Іди відпочивай, — сказала вона тепло.