9 Розділ

Не тому що мав. Не тому що переживав. А тому що ця дівчина… вона ходить, як буря, яку я сам же й створив. І я мушу переконатися, що буря не зруйнує собі життя.

Я йшов позаду, і бачив її фігуру — худорляву, але з гордим, впертим

кроком. Вона йде швидко, ніби тікає від мене. Ніби хоче щезнути. Ніби вірить, що я її не наздожену.

Смішно.

Я бачив кожен рух її плечей, те, як вона поправила пасмо волосся, навіть те, як вона ковтнула повітря глибше, коли зрозуміла, що я позаду.

Вона не озирнулася. Добре. Так навіть краще.

Зупинившись біля дверей свого кабінету, я витягнув телефон. Екран мигнув від нового повідомлення — але мені було байдуже. Рука сама відкрила папку з фотографіями.

І там — те, що я майже не дозволяв собі дивитися. Фото мене і Марен. Йому вже десять років. Маленька світловолоса дівчинка тримається за мою руку. Ми обоє сміємося. Тато знімав. Мама стояла збоку, казала, що ми однаково криво посміхаємося.

Моя грудна клітка зімкнулася, ніби хтось втиснув пальці між ребер і почав стискати.

Марен…

Кожен раз, як я дивився на Адель, у мене все всередині дерлося, наче хтось ножем проходився по нервам. Вона… вона була зовсім не Марен. В ній не було від тієї лагідності, від тієї тиші, якою жила моя сестра. Марен ніколи не кричала. Марен ніколи не била посуд. Марен завжди слухалася.

А Адель… чорт забирай, Адель була вогнем, який я сам затягнув у свій дім.

І все одно… Все одно, коли я дивився на це фото, перед очима знову виникала її рука з порізом. Білий пластир. Її зухвала посмішка.

Я вимкнув телефон і вирішив те, чого уникав тижнями. Поїхати до Марен.

Дорога до кладовища була порожньою. Я їхав так швидко, що мотор ревів, наче хотів відірватися від землі. За вікнами мелькали будинки, люди, світлофорні тіні — і все це не мало значення.

Коли я зупинився біля старих кам’яних воріт, вітер одразу вдарив холодом у обличчя. Я вийшов із машини.

Я пройшов повз ряди плит, доки не побачив знайому.

Марен Дарроу.

Камінь був простий. Без прикрас, без зайвих слів.

Я стояв над ним довго. Довше, ніж хотів би зізнатися. Потім присів навпочіпки й провів пальцями по холодному каменю.

— Ти б її не ненавиділа, Марен, — прошепотів я. — Абсолютно ні, чомусь ти була добрішою..

Посмішка. Гірка, коротка, рвана.

— А може… може, і ні, — виправився тихо.

Я згадав її очі — її, Адель. Блакитні. Занадто схожі на Марен у ті моменти, коли вона піднімала на мене погляд і намагалася видати сміливість там, де була чиста дитяча тривога.

Вітер ударив різкіше.

— Чому вона? — майже вирвалося з мене. — Чому я взяв саме її?

Ніхто, крім мертвих, не чув. Та і ці вже не чули. 

— Ти б сказала, що це доля. А я скажу — це помилка.

Моя найбільша помилка. Стоячи над могилою, я вперше визнав це подумки:

Адель руйнує мій контроль. Вона руйнує мене.

І поки я говорив це мовчки, холодним камінь, на мить мені здалося…
що я знову бачу те фото. Марен — сміється. Я — тримаю її руку. Та реальність була зовсім іншою.

Я стояв один, серед вітру та мертвих листків. І думав про дівчину, яку повинен ненавидіти… але яка чомусь засіла в мені, як заноза.